— Соромно? — вигукнув я мимоволі.

— Соромно, бо той хлопець, всього на три-чотири роки старший за мене, такий жвавий та хоробрий, за хвилину до того сповнений життя, завжди такий славний, враз став просто купою знівеченого м’яса, аж не вірилося, що допіру це була жива людина.

Я промовчав. Коли був студентом-медиком, я надивився покійників, а ще куди більше — під час війни. І мене завжди гнітило, який у них жалюгідний, нікчемний вигляд. Вони були геть позбавлені всякої гідності. Маріонетки, яких лялькар викинув на смітник.

— Тієї ночі я не міг заснути. Я плакав. За себе я не боявся — я був глибоко обурений такою підлістю. Війна закінчилась, я повернувся додому. Мене завжди тягло до машинерії, і я хотів, якщо нічого не вийде з авіацією, піти десь на автомобільний завод. Я був поранений, і спочатку мене не турбували, але потім стали напосідати: йди на роботу, й край. А в мене душа не лежала до такої роботи, яку мені накидали. Вона здавалася мені пустопорожньою. Я мав час подумати. Я все питав себе, навіщо нам дане життя. От мені просто пощастило, що я зостався живий… Хотілося зробити щось із свого життя, а що саме — я не знав. Раніше я ніколи не задумувався про бога, а тепер почав про нього думати. Я не міг збагнути, чому в світі стільки зла. Розумів, що дуже мало знаю, звернутися мені не було до кого, а я ж хотів учитись, то й накинувся на книжки, читав навмання.

Коли я розповів усе це отцеві Енсгайму, він спитав:

«Отже, ви чотири роки читали? І до чого ж ви дійшли?» «Ні до чого не дійшов», — відказав я.

Він подивився на мене з такою променистою зичливістю, що я збентежився. І чим я збудив у ньому таку приязнь? А він почав, тихенько барабанити по столу, немовби обмірковуючи якусь думку.

«Наша мудра стара церква, — нарешті заговорив він, — дійшла висновку, що, коли людина чинить як віруюча, віра буде їй дана; якщо вона молиться сумніваючись, але щиро молиться, її сумніви розвіються; якщо вона скориться красі богослужіння, владу якої над людським духом доведено віковим досвідом, мир посяде її душу. Незабаром я повертаюсь до себе в монастир. Чого б вам не приїхати й не пробути кілька тижнів у нас? Ви могли б працювати в полі з нашими молодшими ченцями, могли б читати в нашій бібліотеці. Вражень ви зазнаєте не менш цікавих, ніж на тій вугільній шахті чи на німецькій фермі.»

«А чому ви пропонуєте мені таке?»

«Вже три місяці я спостерігаю вас. Може, я знаю вас краще, ніж ви самі себе знаєте. Стіна, що відділяє вас від віри, не товща за аркуш цигаркового паперу».

Я нічого на те не відповів. У мене було дивне відчуття: от ніби хто взявся за струни мого серця й потягнув. Зрештою я сказав, що подумаю. І він заговорив про щось інше. Більше (за весь той час, що отець Енсгайм ще пробув у Бонні) ми з ним не розмовляли про релігію. Але, від’їжджаючи, він дав мені адресу свого монастиря й сказав, що, коли я надумаю приїхати, треба тільки черкнути йому, й він усе влаштує. Я навіть не думав, що так за ним нудьгуватиму. Час ішов, дожив я в Бонні до середини літа. Мені там подобалось. Я читав Гете, Шіллера, Гейне, читав Гельдерліна й Рільке. І все одно стояв на місці. Я часто згадував слова отця Енсгайма і нарешті вирішив скористатися його запрошенням.