Він зустрів мене на вокзалі. Монастир знаходився в Ельзасі, серед чудової місцевості. Отець Енсгайм познайомив мене з абатом, потім провів до келії, де мені дозволили пожити. Там стояло вузьке залізне ліжко, на стіні висіло розп’яття, а з меблів було тільки найнеобхідніше. Задзвонив дзвін на обід, і я пішов до трапезної. То була величезна палата із склепінчастою стелею. У дверях стояв абат із двома ченцями, один тримав миску з водою, а другий рушника; абат на знак омовіння окропляв водою руки гостям і витирав рушником, якого подавав йому другий чернець. Окрім мене було ще троє гостей: два священики, що мандрували мимо й заїхали пообідати, та буркотливий літній француз, який на час відійшов від мирського життя.

Абат із обома пріорами, старшим та молодшим, сіли в горішньому кінці трапезної, кожен за своїм столом; учені отці — попід двома довгими стінами, а послушники, робітні ченці й гості — за столами посередині кімнати. Прочитано молитву, і ми попоїли. Один із послушників, стоячи в дверях, монотонно читав із якогось повчального твору. По обіді знов прочитано молитву. Потім абат, отець Енсгайм, гості й чернець, що ними опікувався, перейшли до невеликої кімнати, де випили кави й погомоніли про те-се. А тоді я повернувся до своєї келії.

Я пробув там три місяці. Мені було дуже добре. Тамтешнє життя було якраз по мені. Бібліотека була багата, я невтомно читав. Ніхто з отців не намагався так чи так вплинути на мене, але розмовляли вони зі мною охоче. Велике враження справила на мене їхня вченість, благочестя, зреченість. Не думайте, що вони провадили бездіяльне життя. Вони постійно трудились. Самі вели господарство, обробляли всі свої землі, то й мою поміч прийняли радо. Я тішився пишнотою церковних відправ, та понад усе мені полюбилися утрені.

Їх правили о четвертій ранку. Мене охоплювало таке дивне хвилювання: сидиш у церкві, а довкола ще ніч, і ченці, таємничі у своїх рясах, із накинутими на голову каптурами, виводять дужими, лункими голосами просту мелодію літургії. Сама одноманітність щоденного розпорядку вмиротворяла душу, і незважаючи на кипучу працю всіх довкола, на напружену роботу твоєї думки, тебе не полишало відчуття тиші й супокою.

Ларрі всміхнувся ледь сумовито…

— Я мов Ролла у Мюссе: «Я в світ цей застарий прийшов занадто пізно». Я мав би народитися в середньовіччі, коли віра була чимось простим і незаперечним: тоді мій шлях був би мені ясний і я сам просився б до чернечого ордену. Адже я не міг увірувати. Я хотів, але не міг повірити в бога, нічим не кращого за першу-ліпшу порядну людину. Ченці казали мені, що бог сотворив світ для слави своєї. Мені це не здавалось такою вже достойною метою. Чи Бетховен творив свої симфонії, аби уславитись? Звісно, що ні. Думаю, він їх творив тому, що музика переповнювала йому душу, поривалася назовні, а він уже тільки прагнув надати їй якнайдосконалішої форми.