Я часто слухав, як ченці читали «Отче наш», і дивувався, що їм не набридає кожнісінького дня просити отця небесного, щоб він дав їм хліб насущний. Хіба діти просять своїх земних батьків, щоб ті їх нагодували? Вони беруть їжу, як само собою зрозуміле; діти не почувають і не повинні почувати за це вдячності, і ми осуджуємо ту людину, що приводить на світ дітей, яких не може чи не хоче прогодувати. Мені здавалося, коли вже всемогутній творець неспроможний забезпечити свої творіння найнеобхіднішим для фізичного й духовного життя, то краще б він їх не творив.

— Дорогий мій Ларрі, — сказав я, — радійте, що ви не народилися в середні віки. А то б вас неодмінно спалили на вогнищі.

Він усміхнувся.

— От ви знаєте, що таке успіх. Чи ви хотіли б, щоб вас хвалили у вічі?

— Таке мене тільки бентежить.

— Так я й думав. І не міг повірити, що й богові це потрібно. Ми в авіації не дуже шанували тих, хто підлабузнювався до полкового начальства, щоб дістати тепле місце. От і мені не вірилося, що бог може шанувати людину, котра грубими лестощами добивається від нього спасіння душі. Як на мене, то найугодніший спосіб поклоніння божеству мав би полягати в тому, щоб чинити якнайкраще відповідно до свого розуміння.

Та найдужче мене бентежило інше: я не міг прийняти того засновку, що всі люди грішники, а ченці, наскільки я розумів, хоч би що говорили, а пам’ятали цей постулат. Я знав багатьох хлопців у полку. Ніде правди діти, вони напивались, коли траплялася нагода, й від дівчат, коли пощастить, не відмовлялись, і мову свою пересипали лайкою; були в нас і два чи три шахраї — одного арештували за те, що пробував підсунути фальшиві чеки, дали йому шість місяців тюрми; але чи й такий вже він був винний: раніше він ніколи ніяких грошей не мав, а тепер став одержувати чимало, то йому і вдарило в голову. В Парижі я знав лихих людей, і в Чикаго, коли повернувся, теж знав таких, але здебільшого свої пороки вони дістали в спадок, проти якого були безсилі, або взяли від середовища, якого не вибирали; я ладен припустити, що суспільство більш винне в їхніх злочинах, ніж вони самі. Був би я богом, я жодного з них, бодай щонайгіршого, не засудив би на вічне прокляття. Отець Енсгайм мав широкі погляди на речі, він витлумачував пекло як заборону бачити бога, але якщо це така страшна кара, що її по справедливості можна назвати пеклом, то як уявити, що її може наслати милосердний бог? Зрештою він же створив людей. Якщо він створив їх здатними на гріх, то, значить, така була його воля. Якщо я навчив пса кидатися на кожного, хто зайде в мій двір, то не годиться бити його, коли він це чинить.