Якщо всеблагий і всемогутній бог створив світ, навіщо він створив зло? За словами ченців — на те, щоб людина, поборюючи свою гріховність, опираючись спокусам, приймаючи біль, горе й злигодні як випроби, послані богом для її очищення, могла насамкінець сподобитися його благодаті. Мені це здавалося вельми схожим на те, як коли б я послав гінця з дорученням і лише задля того, щоб зробити Тяжчою йому дорогу, сам спорудив у нього на шляху лабіринт, через який він повинен пройти, а потім викопав рів і наповнив водою, щоб він переплив, і, нарешті, звів мур, через який мусив би перелізти. Як мені було повірити у всемудрого бога, позбавленого звичайного здорового глузду? Тоді чом би не повірити в бога, що не створював світу, а натрапив на нього, коли цей світ був уже готовий і дуже недосконалий, і заходився робити в ньому лад; в істоту, що незмірно переважає людину добротою, розумом і величчю, що бореться із злом, яке не вона створила, і, треба сподіватись, таки подолає його? Але, з другого боку, вірити в таке божество теж необов’язково.

Добрі ченці не знали відповідей на мої болісні запитання, таких відповідей, що принесли б мир моєму розуму чи серцю. Місце моє було не серед них. Коли я прийшов попрощатися до отця Енсгайма, він не спитав мене, чи дали мені нові враження й переживання ту користь, яку він мені обіцяв так упевнено. Він тільки подивився на мене з невимовною лагідністю в погляді.

«Боюсь, я розчарував вас, отче», — сказав я.

«Ні, — відповів він. — Ви — глибоко релігійна людина, що не вірить у бога. Бог вас розшукає. Ви повернетеся. Сюди чи ще кудись — те лише господь відає».

IV

IV

— Ту зиму я дожив у Парижі. Я нічого не тямив у природничих науках і надумав, що пора хоча б трохи з ними ознайомитись. Прочитав багато книжок. І дізнався не так уже й багато понад те, що моє невігластво — безмежне. Та це я знав і раніше. А навесні я поїхав у село, пожив у маленькому готелі над річкою, поблизу одного з тих прекрасних старовинних французьких містечок, де життя за двісті років мовби й не зрушило з місця.

Я здогадався, що то був час, який він пробув із Сюзанною Рув’є, але перепиняти його не став.

— Потім я подався до Іспанії. Хотілось подивитися Веласкеса та Ель Греко. Думав: може, мистецтво вкаже мені той шлях, якого не вказала релігія. Я поїздив трохи по країні, а тоді потрапив до Севільї. Вона мені сподобалась, і я вирішив перебути там зиму.

Коли мені було двадцять три роки, я теж побував у Севільї, і мені вона теж сподобалась. Подобались білі звивисті вулички, її собор і широка долина Гвадалквівіру; але ж подобались і андалузькі дівчата, такі граційні та веселі, з темними променистими очима й гвоздикою в косах, яка ще дужче відтіняла чорноту тих кіс і сама ще яскравіше ряхтіла на чорному тлі; подобалась їхня смаглява шкіра й заклична чуттєвість їхніх вуст. Тоді й справді молодість була раєм. Коли Ларрі туди потрапив, він був тільки трохи старший, ніж я свого часу, і я не міг не спитати себе подумки, невже він лишився байдужий до принад тих чарівних створінь. Він сам відповів на моє невисловлене запитання.