— Але ж, Ларрі, хіба ваша ідея Абсолюту не веде до висновку, що світ із його красою — це тільки ілюзія, майя?

— То помилкова думка, ніби індуси розглядають світ як ілюзію. Це не так. Вони лише стверджують, що світ реальний не в тому ж розумінні, що й Абсолют. Майя — це лише припущення, з допомогою якого ці пристрасні мислителі пояснюють, як Безконечне могло породити Конечне. Шанкара, наймудріший з них, дійшов висновку, що це нерозв’язна загадка. Розумієте, найтрудніше пояснити, чому й навіщо Брахман, тобто Буття, Блаженство й Свідомість, сам собою незмінний, який споконвіку й довіку перебуває та утримує себе в спокої, який має все й нічого не потребує, а отже, не знає НІ зміни, ні боротьби, одне слово, довершений, — навіщо він створив видимий світ. Коли таке питання поставиш індусові, то почуєш на відповідь, що Абсолют створив світ задля розваги, без будь-якої мети. Та коли згадаєш потопи й голод, землетруси, та урагани, та всі недуги, які успадковує всяка плоть, твоє моральне почуття повстає проти ідеї, що всі ті жахи могли бути створені для забави. Шрі Ганеша мав надто добре серце, щоб вірити в таке; він вважав, що світ — це прояв Абсолюту, надмір його довершеності. Він учив, що бог не може не творити й що світ — це прояв його, бога, природи. Коли я спитав, чому, якщо світ — прояв природи довершеної істоти, чому цей світ такий осоружний, що єдина розумна мета, яку може поставити перед собою людина, полягає в тому, щоб вивільнитися від його пут, — то Шрі Ганеша відповів, що мирські втіхи минущі й тільки Безконечність дає тривке щастя. Але від безконечного тривання добре не стане кращим, ані біле білішим. Хай троянда опівдні втратила красу, якою пишалася на світанку, все ж та її краса була реальна. У світі немає нічого сталого, й нерозумно просити, щоб щось хороше тривало довше, та ще нерозумніше не тішитися ним, поки воно є. Якщо змінність закладена в самій суті буття, то хіба не розумно було б узяти її за підвалину нашої філософії? Ніхто з нас не може двічі ввійти в одну й ту саму річку, але річка тече собі, й та, інша річка, в яку ми входимо, також прохолодна й освіжає тіло.

Арії, коди тільки прийшли до Індії, розуміли, що відомий нам світ — лише видимість світу, який нам не відомий, але вони приймали його як щось милостиве й прекрасне. Лише через багато віків, коли їх стомили завоювання, коли нездоровий клімат виснажив їхню життєву силу, так що вони й самі зазнали на собі вторгнення ворожих орд, вони почали добачати в житті лише зло й запрагли звільнитися від його повторень. Але чому ми, люди Заходу, а надто ми, американці, маємо лякатися занепаду й смерті, голоду й спраги, хвороб, старості, горя й розчарувань? Ми носимо в собі дужий дух життя. Того дня, коли я сидів у своїй брусованій хижці й курив люльку, я почувався живішим, ніж будь-коли раніше. Я відчував у собі енергію, яка так і просилася, щоб її до чогось прикласти. Зректися світу, всамітнитися у монастирі — це було не для мене; я хотів жити в цьому світі й любити все в ньому суще, хай не заради нього самого, а заради Безконечного, що проймає всі речі. Якщо в ті хвилини екстазу я справді був одно з Абсолютом, тоді, якщо вони кажуть правду, ніщо не зіб’є мене з мого шляху, і, коли я виповню карму свого теперішнього життя, то більше вже не повернуся. Ця думка сповнила мене жахом. Я хотів жити знову й знову. Я ладен був прийняти будь-яке життя, хай нужденне й стражденне, я відчував, що тільки життя за життям, і знов життя за життям можуть наситити мою жадобу, мою снагу та мою цікавість.