— Я не весь час сидів у ашрамі. Мені пощастило зазнайомитися з одним місцевим лісником, що жив край села біля підніжжя гір. Він був ревний шанувальник Шрі Ганеші й, коли тільки мав вільний від роботи час, бував у нас по два, по три дні. Милий був чоловік, ми з ним подовгу бесідували. Він був радий нагоді повправлятися в англійській мові. Коли ми вже були добре знайомі, він сказав мені, що лісництво має в горах хижку, і коли я захочу побути там, пожити на самоті, він дасть мені ключа. І я час від часу став навідуватися туди. Добиратися треба було два дні — спершу автобусом, до того села, де жив лісник, а далі пішки, зате вже як дістанешся туди — не натішишся красою, врочистою тишею, самотою. Я складав найнеобхідніше в рюкзак, наймав носильника нести харчі, й жив там, поки стачало припасів. Хижка була складена з колод, із кухонькою надворі, а всередині було похідне ліжко, на яке стелиш свою спальну мату; ще стіл і два стільці. Там, на висоті, було прохолодно, а ночами бувало приємно розпалити вогнище. У мене аж серце завмирало від щастя, коли я думав, що за двадцять миль довкола немає жодної живої душі. Ночами я часто чув рев тигра, або з тріскотом і тупотінням продиралися крізь джунглі слони. Я ходив у ліс на далекі прогулянки й надибав одну місцину, де полюбив сидіти, бо звідтіля відкривався широкий гірський краєвид, й внизу лежало озеро, до якого смерком ходили на водопій олені, кабани, буйволи, слони, леопарди.

Проживши в ашрамі дна роки, я подався до свого лісового притулку — з причини, яка видасться вам смішною. Мені хотілося провести там свій день народження. Добувся туди напередодні. Прокинувся ще вдосвіта й подумав: а добре було б із мого улюбленого місця подивитися схід сонця. Дорогу туди я знайшов би навіть із зав’язаними очима. Я прийшов, сів під деревом і став чекати. Ще не сіріло, але зорі вже поблякли на небі, день був близько. У мене виникло дивне передчуття, ніби зараз щось має статись. Помалу, майже непомітно для ока, світло почало просіюватися крізь темряву, — поволі, от ніби яка таємнича істота скрадалася поміж дерев. Серце у мене закалатало, мовби зачуло небезпеку. І тоді зійшло сонце.

Ларрі помовчав, сумовито усміхаючись.

— Не маю художницького хисту, не знаю слів, щоб ними змалювати картину; не до снаги мені розповісти вам так, аби ви немов увіч побачили, яке величне видовище відкрилося мені, коли у всій своїй красі засяяв день. Гори, порослі непрохідними джунглями, туман іще чіпляється за верхівки дерев, і далеко внизу — бездонне озеро. Через розколину в горах на озеро впав сонячний промінь, і воно заблисло, мов воронована криця. Краса світу захопила мене. Ще ніколи я не зазнавав такого піднесення, такої нетутешньої радості. В мені виникло дивне відчуття: спочатку дрож пробіг від ніг до голови, і я відчув, ніби враз вивільнився від свого тіла і вже безтілесним духом причащаюся такої краси, якої не міг навіть уявити зроду. Ніби я здобув якесь надлюдське знання. і все, що досі здавалося заплутаним, стало простим, а все неясне — з’ясувалось. Це було таке щастя, що воно завдавало болю, і мені хотілося того болю позбутись, бо я відчував: якщо це потриває ще хоч хвилину, я помру; і водночас це був такий рай, що я ладен був померти, аби він потривав довше. Як мені розповісти вам, що я почував? Словами такого блаженства не змалювати. Коли я прийшов до тями, то був геть виснажений і весь тремтів. Я заснув.