— Але якщо тіло впізнане, то навіщо ви зверталися до мене?

— Мадам Белле — чесна жінка, її репутація бездоганна, — сказав інспектор, — але в неї могли бути свої, невідомі нам причини впізнати небіжчицю. Та й взагалі я вважаю, що тут потрібні свідчення когось із її друзів, щоб було безперечне підтвердження факту.

— Як ви гадаєте, у вас є шанси впіймати вбивцю? Інспектор знизав гладкими плечима.

— Ми, звичайно, ведемо слідство. Вже опитали цілий ряд осіб у тих пристановищах, куди вона вчащала. Її міг убити з ревнощів який-небудь матрос, що вже відплив звідси на своєму кораблі, чи який-небудь бандит, поласившись на її гроші. З’ясувалося, що вона завжди носила при собі певну суму, яка могла спокусити таку людину. Дехто, може, й знає, кого слід запідозрити, але з тих людей, серед яких вона оберталася, навряд чи хто назве підозрілого, — побоїться. З якими людьми водилася, такий і кінець спіткав її. Чого ще можна було сподіватися?

На це я не мав що скачати. Інспектор попросив мене прийти завтра о дев’ятій ранку, на той час він уже встигне розпитати «добродія з фотографії», а тоді поліцейський проведе нас у морг.

— А як щодо похорону?

— Якщо після впізнання тіла ви, як друзі небіжчиці, побажаєте самі поховати її і взяти на себе пов’язані з цим витрати, вам видадуть відповідний дозвіл.

— Я певен, що й містер Даррел, так само, як і я, хотів би одержати його якомога швидше.

— Цілком вас розумію. Це сумна історія, і бажано, щоб нещасна жінка була похована без зволікань. До речі, я згадав, що тут я маю картку одного трунаря, він для вас хутко все влаштує і за помірну плату. Я тільки напишу на ній кілька слів, щоб він поставився до вас із усією належною увагою.

Я нітрохи не сумнівався, що з суми, яку я заплачу, інспекторові дістануться комісійні, одначе тепло подякував йому, і, коли він, усіляко виказуючи мені шану, провів мене до дверей, я відразу попрямував на вказану на картці адресу. Трунар був меткий і діловитий. Я вибрав труну, не найдешевшу, але й не дуже дорогу, прийняв його пропозицію дістати два-три вінки у знайомого власника квіткового магазину — «аби позбавити мсьє обтяжливої повинності й з поваги до небіжчиці», — й домовився, що катафалк буде біля моргу назавтра о другій годині. Я мимоволі віддав належне його діловій вправності, коли він сказав, що про могилу я можу не клопотатися, він зробить усе, що треба, і до того ж «мадам, напевне, була протестантка», то він, якщо бажано, подбає, щоб на цвинтарі нас зустрів пастор і прочитав заупокійну. Але оскільки я чужоземець і він уперше мене бачить, то він певен, я не ображуся, коли він попросить мене бути таким ласкавим — дати завдаток. Ціну він заправив несподівано високу — розраховував, мабуть, що я торгуватимусь, і, коли я мовчки дістав чекову книжку й виписав чек, не зумів приховати подиву і, можливо, навіть розчарування.