Лакей Антуан поставив на стіл тацю з чималим набором пляшок, і Ізабелла, пам’ятаючи, що кожні дев’ять із десяти чоловіків певні, що вміють приготувати коктейль краще, ніж будь-яка жінка (і мають слушність), із притаманним їй тактом попросила мене змішати нам обом по коктейлю. Я налив джину й лікеру, додав крапельку абсенту, що перетворює сухе мартіні з невиразного напою на трунок, заради Якого олімпійські боги, без сумніву, кинули б свій славетний домашнього приготування нектар — мені він завжди уявлявся чимось подібним до кока-коли. Подаючи Ізабеллі її склянку, я побачив на столі якусь книжку.

— Слухайте, — сказав я, — та це ж книжка Ларрі!

— Так, принесли сьогодні вранці, але я була така заклопотана, треба було тисячу справ зробити, потім снідала в гостях, а потім до Моліне… Просто не знаю, коли в мене випаде хвилина сісти за цю книжку.

Я сумно подумав, як часто буває, що письменник багато місяців працює над книжкою, вкладає в неї всю душу, а потім книжка лежить та й лежить нечитана, дожидає, поки то читачеві аж зовсім нічого буде робити. Томик був сторінок на триста, гарно надрукований і зі смаком оправлений.

— Ви, певне, знаєте, що Ларрі всю зиму був у Санарі?

— Так, ми з ним були в Тулоні ось цими днями.

— Справді? А що ви там робили?

— Хоронили Софі.

— Хіба Софі померла? — скрикнула Ізабелла.

— А то чого б ми її хоронили?

— Тут жарти не до речі. — Ізабелла помовчала. — Не стану прикидатись, ніби мені її жаль. Мабуть, допилася, докурилася.

— Ні, їй перерізали горло, роздягли догола й кинули в море.

Сам не знаю, чому я, як і бригадир із Сен-Жана, тут трохи перебільшив.

— Який жах! Бідолашна. Звісно, при такому житті вона неминуче мала дійти до сумного кінця.

— Те саме сказав і поліційний комісар в Тулоні.

— А вони знають, хто це зробив?

— Ні. Але я знаю. Думаю, що вбили її ви.

Ізабелла вражено втупилася в мене.

— І що це ви верзете! — Й додала з ледь чутним смішком: — Не вгадали. У мене залізне алібі.

— Того літа я здибав її в Тулоні. Ми з нею довгенько розмовляли.