— Ретельно все зважте, перш ніж розлучитися з вашими й так не вельми значними статками. Бо як попрощаєтеся з ними, то вже навіки. А може настати день, коли вам по заріз потрібні будуть гроші, для вас чи ще для когось, і тоді ви гірко покаєтеся, що встругнули таку дурницю.

Очі його зблиснули насмішкувато, але незлостиво.

— Ви надаєте грошам більшої ваги, ніж я.

— Ваша правда, — відрізав я. — Адже ви їх завжди мали, а я — ні. Вони дали мені те, що я ціную над усе, — незалежність. Ви навіть уявити собі не можете, яка то була втіха, коли я вперше усвідомив: можу, як захочу, кого завгодно послати до дідька.

— А я нікого не хочу посилати до дідька, та, коли б захотів, то зробив би це й не мавши рахунку в банку. Розумієте, гроші для вас означають свободу, а для мене — рабство.

— Ви впертий лопух, Ларрі.

— Знаю. Тут уже нічого не вдієш. Але, зрештою, у мене є час і подумати, й передумати. В Америку я поїду аж навесні. Мій друг Огюст Котте, художник, надає мені свій будиночок у Санарі. Там я пробуду зиму.

Санарі — це скромний приморський курорт на Рів’єрі, між Бандолем і Тулоном, там залюбки селяться художники й письменники, яких не знаджують крикливі веселощі Сен-Тропеза.

— Та місцина вам сподобається. Тільки нудьга там смертельна.

— Мені треба зробити роботу. Я зібрав багато матеріалу і думаю написати книжку.

— Про що?

— Дізнаєтеся, коли вона вийде в світ, — усміхнувся він.

— Якщо хочете, надішліть рукопис мені, коли викінчите. Думаю, що зумію знайти для вас видавця.

— Спасибі, не турбуйтесь. Кілька моїх знайомих американців мають невеличку друкарню в Парижі, я вже домовився з ними, вони й надрукують мені книжку.

— Але ж при такому виданні книжка навряд чи знайде покупця й не приверне уваги критиків.

— Мені байдуже, чи потрапить вона в поле зору критики, і на покупців я не розраховую. Мені потрібне зовсім невелике число примірників, тільки послати моїм друзям в Індію та для декотрих знайомців у Франції, яких вона може зацікавити* Особливого значення вона не має. Пишу її лише для того, щоб позбутися накопиченого матеріалу, а опублікувати хочу тому, що по-справжньому судити про твір можна, здасться мені, тільки коли побачиш його в друкованому ВИГЛЯДІ.

— Обидва міркування цілком слушні.

На ту хвилину ми вже поснідали, і я попросив рахунок. Офіціант подав його мені, а я передав Ларрі.

— Якщо вже ви надумали викинути ваші гроші на смітник» то, хай вам всячина, чом би вам не заплатити за мій сніданок?

Він засміявся і заплатив. Від довгого сидіння я весь закляк і насилу переставляв ноги, спина боліла. Приємно було вийти на вулицю і вдихнути свіжого, чистого повітря осіннього ранку. Голубіло небо. Авеню Кліші, вночі така незатишна, вранці ніби трохи причепурилась — от мов виснажена, підфарбовані жінка бува наслідує пружну дівочу ходу — і навіть тішила око. Я зупинив таксі, що їхало мимо.