— Вас підвезти? — спитав я Ларрі.

— Ні, не треба. Я зійду до Сени, викупаюся в якомусь басейні, а тоді подамся до бібліотеки, пошукаю дещо в довідниках.

Ми потисли один одному руки, і я провів його поглядом, поки він звільна переходив вулицю сягнистими кроками. А сам я, бувши скроєний не з такого цупкого матеріалу, сів у таксі й поїхав до себе в готель. Годинник у мене в номері показував, що вже звернуло на дев’яту.

— Пізненько, що й казати, приходить додому підстаркуватій джентльмен, — докірливо зауважив я, звертаючись до оголеної дами, (під скляним ковпаком), що від 1813 року лежала собі на ампірному годиннику в надзвичайно незручній, як на мене, позі.

Вона все так само розглядала своє позолочене бронзове обличчя в позолоченому бронзовому дзеркалі, а годинник твердив «цок-цок», та й годі. Я приготував собі гарячу ванну, полежав у ній, поки схолола вода, а тоді розтерся, ковтнув таблетку снодійного і, взявши з тумбочки «Морський цвинтар» Валері, який лежав там, читав, поки й заснув.

Розділ сьомий 

Розділ сьомий 

І

І

Десь через півроку, одного квітневого ранку, коли я працював у кабінеті на даху мого будинку в Кап-Ферра, до мене піднялася служниця й сказала, що мене хоче бачити поліція з Сен-Жана (сусіднього селища). Мене взяла досада, що от перебили роботу. І навіщо тільки я їм потрібен? Моє сумління було чисте: на користь благодійницького фонду я вже підписався. Мені тоді видали картку, яка зберігалася у мене в машині, тож, коли мене зупиняли за перевищення швидкості чи за те, що поставив машину не там, де слід, я, дістаючи права, мовби ненароком, витягав і її, і, таким чином, замість штрафу вислуховував чемне попередження. Мабуть, надійшов анонімний донос чи на мою покоївку, чи на куховарку, мовляв, папери не в порядку, — такі милі жарти у Франції не дивина; та, бувши в добрих стосунках з місцевими поліцейськими, яких я ніколи не відпускав з дому, не почастувавши склянкою вина, я і тут не передбачав особливих ускладнень. Проте з’ясувалось, що ця пара (вони завжди працювали парами) прийшла до мене у зовсім іншій справі.

Ми потиснули один одному руки, обмінялись запитаннями про здоров’я, і тоді старший з них, — він називався бригадир і мав найпишніші вуса, які я тільки бачив, — дістав із кишені блокнота.

— Чи промовляє вам що-небудь ім’я — Софі Макдональд? — запитав він.

— Одну жінку з таким прізвищем я знаю, — відповів я обережно.

— У нас щойно була телефонна розмова з поліційним управлінням у Тулоні. Головний інспектор просить вас терміново туди прибути.