Я все гадав, я́к він взагалі міг пов’язати мене з Софі, але наступної миті він посунув до мене по столу якусь книжку.

— Цей том знайдено в її кімнаті. Якщо ви будете ласкаві глянути на посвяту, то погодитеся, що вона навряд чи підтверджує ваші слова про те, що ви були з нею тільки трохи знайомі.

Це був мій роман у французькому перекладі, той самий, що вона побачила у вітрині книгарні й попросила мене надписати. Під моїм прізвищем були слова: «Mignonne, allons voir si la rose» — перше, що тоді спало мені на думку. Це й справді звучало трохи інтимно.

— Якщо ви гадаєте, що я був її коханцем, то помиляєтеся.

— Це мене не цікавить, — сказав він, і з несподіваним вогником в очах додав: — До того ж хай це вас не образить, але, судячи по тому, що́ я чув про її нахили, ви були, певне, не в її смаку. Але ж всякому зрозуміло, що зовсім чужої вам жінки ви б не назвали mignonne.

— Той рядок, пане комісаре, це початок славетного вірша Ронсара, чиї поезії, звісно ж, відомі такій освіченій та культурній людині, як ви. А вписав я цей рядок тому, що був певен, вона знає весь вірш і пригадає наступні рядки, які могли б наштовхнути її на думку, що життя, яке вона провадить, м’яко кажучи, нерозважне.

— Певне ж, я читав Ронсара в школі, але за всіма цими клопотами, сказати правду, ті рядки, про які ви говорите, випали мені з пам’яті.

Я продекламував йому першу строфу і, добре знаючи, що він навіть ім’я «Ронсар» чує вперше в житті, не боявся, що він пригадає і останню строфу, котру навряд чи можна було тлумачити як заклик до праведного життя.

— Вона, мабуть, була не без освіти. Ми знайшли в її кімнаті чимало детективних романів і кілька книжок віршів. Там були Бодлер, Рембо і ще, англійською мовою, якийсь Елліот. Це відомий поет?

— Дуже.

— Я не маю часу читати вірші. Та я по-англійському й не читаю. Якщо він хороший поет, шкода, що він не пише по-французькому, аби його могли читати освічені люди.

Я уявив собі, як мій головний інспектор читає «Безплідну землю», і возрадувався душею. Раптом він посунув до мене через стіл якусь любительську фотографію.

— Ви знаєте, хто це?

Я відразу впізнав Ларрі. Він був у купальних трусах, і я здогадався, що зроблено фотографію того літа, коли він приїжджав до Ізабелли та Грея в Дінар. Першим моїм поривом було сказати: «Не знаю» — менш за все мені хотілося вплутувати Ларрі в цю прикру справу; але я зміркував, що, коли поліція дізнається, хто це, мої слова можуть витлумачити як бажання щось приховати.

— Це Лоренс Даррел, американський громадянин.

— Це єдине фото, знайдене серед речей цієї жінки. В яких вони були стосунках?