Його провели до виходу, повернули мобільний, побажали всього найкращого та зачинили за ним двері. Яким сів до авто, набрав номер телефону й довго слухав гудки. Врешті хриплуватий чоловічий голос відповів:

— Да, у телефона.

— Это я.

— Ну что, ты был там? — він жував, і це заважало йому чітко вимовляти слова.

— Да. Он прочел статью.

— Я перевел деньги тебе на счет. Код ты знаешь. Можешь пойти и снять наличку. Спасибо тебе, Яким. Мои хозяева остались довольны.

Гудки. Яким завів мотор, авто помалу рушило вниз Лютеранською вулицею. Повз кірху, гімназію звернув на Заньковецької. Він їхав у банк. Усі необхідні папери в нього були з собою. Яким уже передчував свободу, якої його позбавили десять років тому. Мільйон доларів лежав у нього на рахунку. Один мільйон американських доларів. Він складав їх протягом усіх цих десяти років. І сьогодні він нарешті доклав останні сто тисяч. Усе. Поглянув на годинник — десята. Рахіль уже, очевидно, встала і невдоволено оглядає кімнату, зараз вона гаркне на Лію, змусить її надягти теплі кальсони замість стрингів і накаже Давидові вчити якісь правила на івриті. Як він ненавидів усе це! На те, щоб уладнати всі питання в банку, йому вистачило години. Яким зайшов дорогою в «Глобус», купив собі новий костюм, Дії — сумку «Fendi», Давидові модний пасок і, замовивши каву та шварцвальдський торт у «Джим-кафе», зручно вмостився в плетеному кріслі й розглядав вітрини магазинів та сідниці офіціанток, які бігали туди-сюди, розносячи на тацях чашки з кавою, склянки, наповнені фрешами, і тарілки з салатами. Вдосталь посмакувавши холодним капучино, він пройшов майданом, сів у машину і врешті поїхав додому. До зустрічі з Рахіллю залишалося якихось сорок хвилин.

— Тату, ти прийшов, — Лія кинулася йому на шию з порога і, міцно поцілувавши в губи, голосно заверещала, вона давно мріяла про таку сумку й ніколи не думала, що тато зможе купити їй «Fendi».

— Я подумав, що саме час робити тобі подарунки, — краєм ока помітив, як розчинилися двері, й замотана хустиною голова Рахілі висунулася в коридор.

— Иоаким, — на ній була довга зелена сукня з тонкої шерсті, на ногах — легенькі балетки, а в руці вона тримала недогризений шматок курячого стегна, і жир стікав їй по пальцях та скрапував на килим, — что за вереск? Учи своих детей порядку, иначе я их сама научу! — кинула стегно на підлогу і, переступивши через нього, швидко, як тільки могла, пішла до Дії, вона хотіла схопити її за руку, але Яким ступив крок і, закривши доньку собою, змусив Рахіль різко зупинитися і скрикнути від несподіванки. — Иоаким, ты… ты как смел? — вона хапала ротом повітря і кліпала своїми хижими очицями.