— Ви читаєте свіжу пресу, пане Герцелю? — обличчя в нього почервоніло ще більше, і дрібні пухирці всипали кисті рук. Він пересувався повільно, було видно, що лімфовузли запалені й болять коліна.

— Так. Утім, сьогодні не встиг, дуже рано вийшов з дому.

— Ознайомтеся, — запросив жестом Якима взяти газету. — Читайте вголос, — коли той кинув поглядом на заголовок.

— «„Президент болен проказой“. Как стало известно из достоверных источников в окружении главы государства, Андрей Викторович Мащенко тяжело болен. Несколько дней назад на его теле появилась сыпь. После проведения анализов врачи поставили неутешительный диагноз — лепра, или болезнь Хансена. Сможет ли президент в таком состоянии управлять страной и возможно ли спасти его от смерти, — эти вопросы остаются открытыми, поскольку, пока официально господин Мащенко не признает себя больным и не покажется на людях, мы можем только гадать. В секретариате президента пока что отмалчиваются, хотя и не отрицают того, что озвученная нами информация имеет право на жизнь».

— Правда, — підійшов до Якима й забрав у нього з рук газету, — корисно зранку читати свіжу пресу? Наскільки мені відомо, ви ще вчора мали на руках результати аналізів. Ми навіть мали з вами зустрітися, — президент ходив по залі й тер пальцем перенісся, — але в мене були нагальні справи, і я змушений був відкласти зустріч. Хоча мої люди відвідали вашу лабораторію, і її завідувач сказав їм усе. Окрім нього і вас, про хворобу президента не знав ніхто, чи не так? — Різко розвернувся та поглянув Якимові в очі. Він відповів на його погляд і вперто терпів, поки сірі зіниці і червонясті білки президентових очей просвердлювали його всього аж до серця, до душі. Яким уперше відчув силу цієї людини, і йому стало навіть якось не по собі. Здавалося, він може поглядом викресати вогонь. Яким кліпнув очима і стримано посміхнувся.

— Це не зовсім так, — потер пальцем стіл. — У лабораторії працює шестеро людей, і всі вони знали про хворобу Хансена.

— Так, — утрутився голова СБУ. Він катав у роті якусь кульку, час від часу її посмоктуючи, від того при розмові він ніби з'їдав закінчення слів. — Вони знали про хворобу, але навіть гадки не мали, хто саме на неї захворів. Завідувач усе мені розповів, — він клацнув пальцями й запитально поглянув на президента.

— Пане Герцелю, час вийшов, ви можете йти. Я розумію, що всі ми люди смертні, і на кожного з нас можна натиснути, і багато кого з нас можна зламати. Ви з таких, — він налив собі до склянки води. — А лікуватимуть мене за кордоном, та тільки ви цієї інформації злити не встигнете, я оприлюдню її першим. — Президент знову сів у крісло й запросив усіх присутніх прилаштуватись поряд. На Якима вже ніхто не звертав уваги.