Андрій Мащенко добре чув, як грюкнули вхідні двері і чорний «бентлі» виїхав із двору. Він злукавив, коли сказав, що хоче спати, сон утік від нього кілька днів тому, і відтоді він зовсім не спав. Біль і думи змушували просто так лежати на дивані, ходити кімнатою, гуляти садом, брати ручку й папір і писати, багато писати. Мащенко був бійцем. Таким, якими й мають бути справжні бійці: бити першим, мовчати, коли болить, падаючи, вставати знову і вгризатися в горлянку супротивникові, коли той хай на мить, але втратить пильність і випустить тебе з поля зору. Трохи вайлуватий на вигляд, із відкритим українським обличчям, ясним і хитруватим поглядом, він нагадував довженківських героїв. Схильний до самозаглиблення, любитель етнокультури, риболовлі і футболу, він завжди змушував своїх опонентів помилятися, вважаючи його тюхтієм, якого можна легко обманути. Потім, щоправда, вони кусали лікті й дивилися на нього знизу вгору, тихо просячи про помилування. А він милував, він не любив убивати. Щоправда, піднявши тих, кого сам кинув на ринг, він ніколи їм не довіряв, він просто слухав і робив усе по-своєму. Друзі? У нього не було друзів. Максим Галаган? Грошовий мішок. Мащенко знав, він і подібні до нього соратники вже видирають один одному очі, сподіваючись вирвати булаву з його рук. Президент знав, що Галаган чекав від нього ствердного «так» на пропозицію підтримати саме його на майбутніх виборах. Адже підтримка Мащенка багато б що дала. Його рейтинги зашкалювали, а особливо після реприватизації та публічного покарання деяких олігархів, підвищення рівня соціальних виплат і показової боротьби з корупцією у вузах і держустановах — на нього буквально молилися. Втім, — і тепер президент це зрозумів, — у цій своїй боротьбі він завжди залишався одним у полі воїном. Соратники та опоненти домовлялися за його спинами й чекали, коли ж він упаде. Тепер він упав. І вони чекають його швидкої смерті, щоб поділити всю владу без нього, а його взяти як прапор і, піднявши над головою, зійти переможцями на трон. Олігархи? Так, він зробив їм кілька реверансів, а вони дали кошти на відбудову культурних пам'яток. Але він не вірив цим людям. В очах у них — тьма і цифри з багатьма нулями. Вони порвуть цю країну на шматки і підуть кланятися тому, хто прийде після нього. Ще в нього був брат. Втім, про те, що Славік Мащенко — його брат, знали, напевно, тільки його дружина й сам Славко. Вони росли нарізно. І ніхто не здогадувався, що батько президента, убитий ще в 70-х якимись зеками-втікачами, мав ще одного сина, щоправда, від іншої жінки. Про Славка президент дізнався років із десять тому і тоді вперше з ним зустрівся. Після того вони вже не бачилися. Президент інколи йому телефонував і добре знав, що він робить і як живе. Він міг покластися на Славка, і той завжди піде до останнього заради брата. Андрій Вікторович набрав номер на мобільному, була вже третя ночі.