Написання звіту просувалося мляво. Діана прийшла до офісу годину тому, відразу після того, як відвела Артема і Даню до садочка. З того часу вона насилу зліпила два з половиною абзаци. Двічі захоплювалась і починала викладати на папері власні підозри, але щоразу спиняла себе й видаляла надрукований текст, розуміючи, що Авер’янов за таке по голівці не погладить. Окрім підозр, писати не було про що.

О третій Діана хотіла піти з роботи й забрати малих із дитсадка, не ризикуючи поки що лишати їх на повний день, але не знала, як сказати про це Авер’янову без наявності готового звіту про відрядження.

Тиждень починався препаскудно…

Діані виділили місце в тісному кабінеті, де, крім неї, працювало дві безмозкі білявки й один хлопчина-ботан. Білявки, майже напевно, були дочками інженерів із конструкторського відділу, яких татусі приткнули в АНТК, аби дівчатка нічого не робили й отримували за це зарплатню. Протягом робочого дня вони відволікались від чатів у ВКонтакті й Однокласниках тільки для того, щоб скласти пасьянс. Всю роботу у відділі виконував худорлявий забитий двадцятидворічний хлопчина, який сидів перед Діаною, ні з ким не розмовляв і практично не відлипав від монітора комп’ютера.

Сперте повітря в завузькому приміщенні, де ледь поміщалися чотири підстаркуваті, мабуть, ще радянські, столи, гнітило Діану. До декретної відпустки, у той час коли її татко був живим, вона мала власний скромний кабінет… Сьогодні вона вперше, з сумом дивлячись на обтиснуту скромною сріблястою рамкою фотографію Дані й Артема, яку принесла разом з ноутбуком із дому, замислилась про звільнення. До біса гроші! До біса кар’єру! Вона ніколи не прагнула пов’язувати життя з літаками й авіабудуванням. А тепер і поготів: Авер’янов згноїть її. Треба вшиватися з АНТК, потрібно йти, поки рутина не засмоктала безповоротно, але спочатку… вона повинна з’ясувати все про аварію рейсу 1419.

Зрозумівши, що протягом останніх десяти хвилин не надрукувала жодного речення, Діана згорнула вікно Word’а і, підперши підборіддя долонями, втупилася у вікно. У небі повільно плили низькі щільні хмари. Вони пропускали до землі напрочуд мало світла, через що вулиці, дороги, злежалий сніг і саме повітря, вщерть насичене вологою, здавалися сірими, неначе сонце спинилося під час світанку і досі висить в одній точці, заклякнувши низько над горизонтом — не підіймаючись до зеніту й не опускаючись за небокрай.

Зненацька Діана пригадала інший похмурий світанок — над безлюдним, почорнілим від крові, мастила й вогню аеропортом Париж-Північ. Світанок, зафіксований фотографом з ВЕА. Повернувшись до ноутбука, вона зайшла на свою скриньку на ukr.net і завантажила знімок. Її погляд приклеївся до постаті невисокого короткошийого незнайомця з рідким рудуватим волоссям, у стильному пальто, без спецодягу. Хто він? Що цей чоловік робить на летовищі? Якщо він із ВЕА, то чому не вдягнув оранжевого жилета, як зробили інші працівники французької агенції? І чому його немає на інших знімках з місця катастрофи?