Діана здивовано підняла брови, а потім спохмурніла. До чого це?

— Ні, я… просто я більше не живу з чоловіком і через це не встигла владнати деякі питання з садочком. Нічого серйозного. А так усе гаразд.

— А що за садочок? Я можу допомогти.

— № 249, він такий, ну, скромний чи… безпретензійний, зате дуже близько до мого будинку. Дякую, насправді я майже все залагодила.

Григорій Авер’янов помовчав і несподівано запропонував:

— Нашвидку дороби звіт і можеш бути вільна до кінця цього тижня.

Їй це не сподобалось.

— Анатолій Захарович сказав мені…

— На цей момент роботи для тебе немає, до кінця тижня можеш не виходити, — Авер’янов свердлував її недобрим слизьким поглядом, що геть не пасував до його слів. — Побудь з дітьми, виріши проблеми із садочком, відпочинь. Ми припустились помилки, без розкачки пославши тебе на передову.

— Чому? — не стрималась Діана. — Що я не так зробила?

— Тебе усунуто, — рубонув росіянин.

Діана дивилась на Авер’янова, відчуваючи, як гіркий клубок підкочується до горла. Вона очікувала, що він попросить вибачення за грубі слова про її тата, натомість перший віце-президент нахабно проказав:

— Ще якісь запитання? — і зміряв її зневажливим поглядом.

— Ні, — похнюпившись, відказала Діана.

— Тоді вперед! Що швидше «доб’єш» звіт, то швидше опинишся вдома, — він жестом запросив її підвестися. — І щоб до кінця тижня я тебе не чув і не бачив.

Діана вийшла з кабінету.

Звіт вона не доробляла. Захопивши ноутбук, поїхала по дітей до дитсадка, а звідти — відразу додому. На розхитаному, потемнілому від часу казенному столі лишилася самотньо стояти фотографія, на якій усміхнена й розпашіла Діана на тлі воріт Київського зоопарку, присівши, обіймала, притримуючи, своїх синів.

46