— Хочу, щоб ти зайшла до мене й особисто розповіла про своє перебування в Парижі, бо те, що розказують Авер’янов і Пеллерін, мені геть не подобається. Я взагалі лише вчора дізнався, що в катастрофі вижив пілот і що він — українець, який тривалий час працював у нас інструктором.
Діана видихнула. Схоже, що Рева на її боці.
— З великим задоволенням, Анатолію Захаровичу.
Рева тихо засміявся.
— Бачу, тобі є що розповісти. Мене дивує, що Григорій, який наполіг, щоб до Парижа відправили саме тебе, тепер поливає власне протеже брудом, наче в тебе у Франції вселилися демони. Гаразд. На жаль, завтра мене не буде в головному офісі, ми зможемо побачитися у вівторок, 19 лютого, десь після обіду. Тобі підійде?
— Звісно, — згодилась Діана. — Я буду на роботі.
— От і чудово! Тоді до зустрічі. Гарного тобі вечора! І передавай вітання коту!
— Дякую! Вам також гарного вечора…
«Перша хороша новина за сьогоднішній день», — посміхнулась Діана.
Утім, пригоди не закінчились. Вона помилилась, вирішивши, що ковбаса задобрить котяру чи надовго заткне йому рота. Через хвилину після закінчення розмови Грубодупенко стояв на порозі кухні, нервово посмикуючи задерев’янілим від напруження хвостом. Без ковбаси. Навряд чи він з’їв її всю, радше десь заховав, та, попри це, йому хотілося ще. Кіт облизнувся, подивився на пакет з продуктами, перевів погляд на хазяйку.
— Навіть не здумай, — прошипіла вона.
Дугою вигнувши хребет, Грубодупенко розкрив крихітну пащу і розпочав нове коло оглушливих ремствувань і нарікань на свою гірку долю:
— НЯВ… НЯВ… НЯ-Я-Я-А-А-А-А-У…
Тяжко зітхнувши, Діана подумала, що він довго згадуватиме їй ці чотири голодні дні.
Коти злопам’ятні. Як і чоловіки.
45