Туплячись у яскравий монітор домашнього комп’ютера, Діана вирішила спробувати пошукати у соціальних мережах. Вона зайшла у ВКонтакті, ввела в рядку пошуку «Марина Ротко», у якості місця проживання вибрала Київ і стала перебирати запропоновані сервером акаунти. І майже відразу натрапила на сторінку Марини Ротко. Другий з переглянутих нею акаунтів належав дружині Радислава, зважаючи на фотографії, на половині з яких висока вродлива жінка обіймалася з чоловіком у формі пілота. Діана впізнала Радислава Ротка. Востаннє Марина Ротко заходила на сторінку в день катастрофи — 13 лютого о 13:29. Друзів у Марини було небагато — 47, і, як це часто трапляється в таких випадках, власниця акаунту не приховувала номер свого мобільного телефону, відкрито виставляючи його на сторінці: чи то через безпечність, чи то тому, що чужаки рідко відвідували її сторінку.

Діана поспіхом, наче побоюючись, що номер з невідомих причин зникне зі сторінки, переписала десять цифр на клейкий стикер, приліплений до корпусу монітора, і тільки після того перенесла номер у пам’ять власного мобільного телефону.

Виходячи з Інтернету, Діана думала, що це навіть не півсправи. Завтра зранку їй треба наважитись і набрати цей номер. Зателефонувати Марині Ротко.

60

20 лютого 2013, 20:28 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

Авер’янов випромінював упевненість і спокій. Він стояв біля шафки з незначними, але напрочуд недешевими запасами алкоголю, мугикаючи під носа мелодію, яку нещодавно почув по радіо в машині, коли до кабінету зайшов Дем’ян Шафін. Секретарка давно пішла додому, тому Шафін заходив без попередження і не стукаючи. Жовто-коричневі з вкрапленнями сірого й синього кольорів зіниці чоловіка безперестанку металися, не зупиняючись на одному місці. Дем’ян виглядав стурбованим, ба навіть гірше — приреченим. Він змахував на злодія, якого зловили на гарячому і який знає, що програв суд ще до його початку.

Григорій Авер’янов перебував у чудовому настрої, настільки безтурботному, що не зауважував пригніченого стану гостя.

— Заходь, Дем’яне! — росіянин гостинно розвів руками і вказав на диван неподалік шафки з дорогими алкогольними напоями. — Сідай. Розказуй, як пройшов день.

Дем’ян Шафін демонстративно проігнорував запрошення і присів на одне з крісел навколо стола переговорів. Його очі, схожі на два відполіровані уламки піщаника, ковзали гладенькою лакованою поверхнею, немов вишукуючи щось.

— Будеш односолодовий віскі[94]? — запропонував Григорій. Не дочекавшись відповіді, він налив золотистої рідини в низький келих, поставив його на стіл і штовхнув до Дем’яна. Після чого плеснув віскі в інший келих, для себе.