Авер’янов розтулив рота, не відчуваючи, як з кутика губи стікає цівка теплої слини. В очах замерехтіли різнокольорові вогні.

— Про що вони говорили? — нечленороздільно, випльовуючи нові краплини густої слини, пролепетав він.

— Не знаю. Так само я не знаю, про що вона бесідувала з абонентом із Франції, після дзвінка якого роздумала летіти до Парижа. Прослуховування почалось сьогодні зранку; про вчорашні дзвінки я знаю тільки те, що вони були.

Григорій Авер’янов напівлежачи вгрузав у диван і мав вигляд людини, яка безсило спостерігає за тим, як горить її будинок.

— Тому я не платитиму тобі, Гришо, — сказав Дем’ян Шафін, підводячись. — Нехай ці двадцять тисяч стануть оплатою за те, що я тобі щойно розказав.

Росіянин не ворушився. Лежав, наче паралізований. Дем’ян кинув на нього сухий, сповнений презирства погляд, розвернувся і вийшов з кабінету.

61

21 лютого 2013, 17:37 (UTC +2) Київ

Гуркітлива вібрація мобільного телефону спинила Діану в момент виходу з квартири. Вона витягла телефон із кишені пуховика і приклала до вуха, не зиркнувши на абонента.

— Алло!

— Привіт. Ти як? — поцікавився Гена.

— Я зайнята, — холодно відповіла вона, видивляючись, чи немає за порогом рудого котяри. Після її повернення з Лондона Грубодупенко не показувався. Образився чи що? — У тебе щось термінове?

— У Данила після садочка піднялась температура, — спокійно проказав чоловік.

— О-о-о, ні, — Діана закусила губу. «Блін! Ну, чому саме зараз?!» — Висока?

— 37,9°. Схоже, щось підхопив від тих байстрюків, — Гена змалечку не любив дитячі садочки.

— Біднятко. Як він узагалі? Шмарклі є?