— Я почав писати, Діано.

Насправді Діані було начхати на те, що її чоловік повернувся до писанини. У ту мить її цікавили дві речі: а) майбутня розмова з Мариною Ротко і б) стан здоров’я меншого сина, — та все ж вона зобразила здивування з домішкою стриманого захоплення:

— Вау! Я рада чути. Добре, що ти в нормі.

Гена зітхнув і нічого не відповів, удавши, що повірив «дерев’яній» пристрасті в голосі дружини; Діана збігла сходами до виходу з під’їзду.

— Я приїду до тебе, як тільки впораюсь.

— Можеш не поспішати. Вирішуй свої справи.

— Бувай, — і вона помчала в напрямку кільцевої дороги — ловити маршрутку.

62

21 лютого 2013, 19:07 (UTC +2) Осокорки, Дарницький район, Київ

Після першого дзвінка ніхто не відповів.

Діана виждала цілу хвилину, не наважуючись повторити виклик (крізь масивні металеві двері вчувався слабкий гомін — схоже, що працював телевізор, а це означає, що у квартирі хтось був), і вже випростувала руку, щоб натиснути кнопку дзвінка знову, коли ручка дверей смикнулась і з-поза них долинуло клацання замка, який відкривають. Діана несвідомо стиснула долоню в кулак, опустила руку і набрала в груди побільше повітря.

Двері відчинилися. У просвітку — посеред слабко освітленого просторого коридора — постала фігура стрункої жінки у світло-сірому спортивному костюмі (штани-галіфе і кофта з капюшоном) із рожевим написом «COLORADO» на правій штанині та ще якимось малюнком у вигляді печатки зліва на кофтині такого ж рожевого, як і напис, кольору. Марина Ротко була високою, щонайменше на долоню вищою за Діану, але не худою, точніше — не настільки худою, наскільки могла би бути жінка її зросту: стегна мала м’які й повні, а кофта спереду надималась, облягаючи округлі груди. З досьє Радислава Діана пам’ятала, що пілот мав двоє дітей, двоє дочок — дванадцяти й семи років, але, ковзнувши поглядом по фігурі Марини Ротко, не виявила ні зайвої ваги, ні будь-яких інших ознак перенесених пологів. Живіт плаский, шия підтягнута, руки тендітні, наче у двадцятирічної. Схоже, Ротко заробляв достатньо, щоб давати дружині і час, і можливості стежити за собою. А можливо, причина крилася в генах: часто трапляється, що після пологів жінка виглядає краще, ніж до вагітності. На коротку мить, уявивши, власне, трохи занедбане, тіло, у голові Діани Столяр заіскрились заздрісні думки, та вона одразу ж похопилася: якою дурепою треба бути, щоби заздрити Марині Ротко у її нинішньому становищі?

— Марино… — почала гостя і затнулась. Коридор, на порозі якого стояла дружина Радислава, переходив у квадратний передпокій, по периметру якого йшли двері, що вели до житлових кімнат. Від порога Діана бачила лише двоє дверей; із правих у передпокій і далі до коридору залітали мерехтливі відблиски: у кімнаті хтось дивився телевізор. Під час одного з винятково яскравих — у буквальному сенсі — моментів у коридорі посвітлішало, і Діана змогла краще роздивитись обличчя господарки, ще більше здивувавшись Марининій вроді. Скільки їй років? Тридцять три? Тридцять п’ять? Всі сорок? Перед тим як вирушити на Осокорки, Діана вивідала ім’я по батькові Марини Ротко, але не потурбувалася дізнатись, скільки жінці років, а тепер, зблизька роздивившись дружину загиблого пілота, несподівано усвідомила, що звертання «Марино Сергіївно» геть їй не пасуватиме. Діана взяла себе в руки і, вирішивши, що краще говорити скупо, ніж розгублено, мовила: — Пані Ротко, мене звати Діана Столяр. Це я телефонувала стосовно зустрічі.