Марина мовчала, притримуючи лівою рукою двері. Діана зауважила, що очі у жінки сухі. Марина не плакала. На віях та довкола них не було жодного сліду від сліз (розмазаної косметики абощо). Єдиним видимим доказом душевного стану вдови були темні, заледве не чорні провалини, що двома півмісяцями підпирали очі.

Мовчанка затягувалась.

— Вибачте, що прийшла пізніше, ніж домовлялись, я не часто буваю на лівому березі і не знаю цей район, тому мені довго довелось шукати ваш бу… — Діана говорила швидко, ковтаючи слова, сама не впізнаючи власного голосу, та зупинитись не могла: малозмістовні фрази виконували роль захисного буфера, що відмежовував від Марининого горя. Крижаний відчай невидимими цівками струмував від дружини Ротка, від її обличчя, з її темних очей; за мить Діані здалося, наче вона фізично відчуває лиховісні емоції, що відчайдушно шукають виходу назовні, нишпорять у пошуках об’єкта, на якому могли б сконцентруватись. Вони поставали в уяві жінки липкими щупальцями сліпого глибоководного монстра, які виходять із невиспаного мозку Марини, тягнуться крізь простір і обкручуються навколо її шиї й грудей.

— Усе гаразд, — Марина обірвала безглузду тираду. Діана замовкла, ошелешена байдужістю, з якою дружина загиблого пілота вимовила свої перші слова. І тут-таки збагнула, що голос Марини Ротко лише здається байдужим. Насправді він був сухим і крихким, більш крихким, ніж тонка крига, що стягує неглибокі калюжі під час перших жовтневих заморозків. Діана подумала, що не хоче бачити того, що відбуватиметься, якщо цей голос раптом почне ламатися. Вона майже пожалкувала про те, що прийшла. Майже… Важкість у правій кишені зимового пуховика нагадувала, заради чого вона зважилась турбувати вдову, і не давала піддатися сентиментам. — Я вас чекала. Заходьте.

Марина розчинила двері ширше і відступила вглиб широкого й порожнього коридора, запрошуючи гостю зайти.

Діана несміливо переступила поріг, застигла ні в тих ні в сих.

— Роздягайтесь, — тим самим монохромним голосом запропонувала Марина Ротко. — Можете не роззуватись.

Діана заходилась розстібати ґудзики верхнього одягу, непомітно витягла вміст правої кишені, затиснула його в руці і тільки після цього дозволила вдові забрати куртку й повісити її в стінну шафу зліва від дверей. Сумку Діана залишила в коридорі. Після цього обидві жінки ввійшли до передпокою.

Справа передпокій переходив у другий коридор, що простягався перпендикулярно до першого, який впирався у вхідні двері. Зліва в цьому коридорі Діана побачила ще одні двері, зачинені, котрі вели до житлової кімнати, а справа знаходилися ванна й туалет. Картинка в телевізорі зблякла, передпокій занурився в півтемряву; Діана чекала, що господарка ввімкне світло, але Марина навіть не зиркнула в бік вмикача і подалася до сполучених в одне велике приміщення зали й кухні, куди впирався другий коридор.