— А у Лізі діло кака, полюбила вона Зака…

— Тичко, не хулігань.

Аменда зі сміхом:

— Полюбила вона Зака, у якого є коляка…

— Якщо там машина на зустрічній смузі…

— Любов спершу, потім — мряка, бо у Лізі тонка…

Не дозволивши собі подумати про те, що вона робить, Лізі натисла на акселератор БМВ своєю босою ногою і виїхала на зустрічну смугу. Вона мало не вмерла від страху, коли виглянула з-поза кабіни вантажівки з причепом, бо ще одна вантажівка з причепом саме з’явилася на гребені пагорба, їдучи їм назустріч.

— Ой, нещасна моя голівонька, тепер нам каюк! — вигукнула Аменда. Вона вже не хихотіла, а реготала на повен голос. Лізі зареготала також. — Давай газу, Лізі!

Лізі так і зробила. БМВ рвонув уперед із очевидною радістю, і вона встигла звернути на свою смугу з великим запасом часу. Ліза подумала, що якби Дарла опинилася в такій ситуації, вона, певно, втратила б голову від переляку.

— Ну як? запитала вона Аменду. — Тепер ти щаслива?

— Атож, — відповіла Аменда й поклала свою ліву руку на праву руку Лізі, пестливо її погладивши й примусивши ослабити свою мертву хватку на кермі автомобіля. — Я дуже рада, що я тут, я рада, що ти по мене прийшла, бо якась моя частина не хотіла повертатися, але так багато в мені… не знаю, як це сказати… сумувало, що я не вдома. І боюся, що незабаром мені стало б до всього байдуже. Тож дякую тобі, Лізі.

— Дякуй Скотові. Він знав, що тобі потрібна допомога.

— Він також знав, що ти мені допоможеш. — Тепер голос Аменди звучав дуже лагідно. — І я певна, він також знав, що лише одна з твоїх сестер буде настільки божевільною, що потребуватиме допомоги.

Лізі на мить відірвала погляд від дороги, щоб подивитися на Аменду.

— А ви говорили про мене зі Скотом, Амендо? Ти говорила з ним про мене в тому місці?

— Говорили. Чи тут, чи там, я вже не пам’ятаю і не думаю, що це щось важить. Ми говорили про те, як дуже ми тебе любимо.

Лізі нічого не відповіла. Її серце було надто повне. Вона хотіла заплакати, але в такому разі вона була б неспроможна дивитися на дорогу. А може, сліз було вже досить. Хоч це й не означало, що їх більше ніколи не буде.

3

3

Протягом якогось короткого часу вони їхали мовчки. Після того як проминули наметовий табір Піґвокіт, машин на дорозі майже не стало. Небо в них над головою було ще синє, але сонце вже заховалося за хмари, тому день був ясний, але ніде не видно було жодної тіні. Несподівано Аменда заговорила не характерним для неї тоном замисленої цікавості.