— А ти прийшла б по мене, навіть якби тобі не була потрібна співучасниця у вбивстві?

Лізі трохи подумала над її словами.

— Мені хотілося б вірити, що так, — нарешті сказала вона.

Аменда підняла руку Лізі, яка була до неї ближчою, і вліпила на неї поцілунок — він був легенький, як крило метелика, — потім знову поклала її на кермо машини.

— І мені хотілося б вірити, що так, — сказала вона. — Дивне це місце — Гавань Південного Вітру. Коли ти там, воно здається тобі таким самим реальним, як і все, що ми маємо в цьому світі, й ліпшим, аніж що завгодно в цьому світі. Та коли ти тут… — Вона знизала плечима.

«Тоді це тільки місячний промінь», — завершила її думку Лізі.

Лізі згадала, як вони лежали в ліжку зі Скотом в «Оленячих рогах», дивлячись, як місяць пробивається крізь хмари. Як вона вислухала його розповідь і пішла з ним. Пішла.

Аменда запитала:

— А Скот як його називав?

— Місячне Коло.

Аменда кивнула.

— Моя назва принаймні не дуже відрізняється від його назви, чи не так?

— Авжеж, так.

— Я думаю, більшість дітей мають таке місце, куди вони йдуть, коли їм страшно або самотньо, або просто нудно. Вони називають його Країною Ніколи або Чарівним Королівством, або Місячним Колом, якщо вони мають багату уяву й самі створюють його для себе. Більшість згодом про це забувають. Але меншість таких талановитих, як Скот, запрягають свої мрії і перетворюють їх на коней.

— Ти теж була дуже талановита. Адже ти створила собі Гавань Південного Вітру, хіба ні? Дівчата, які сиділи вдома, довгі роки уявляли себе піратами. Я не здивуюся, якщо на Саббатус-роуд знайдуться дівчата, які досі граються в якусь версію цієї гри.

Аменда засміялася й похитала головою.

— Такі люди, як я, ніколи не мали наміру переступити через межу. Моя уява була не досить багата, щоб завести мене в халепу.

— Мендо, це неправда.