— Бійка — це одна з причин, чому я хотів би, щоб ви з Еллі поїхали з ними. Час загоїти цю рану, Рейчел. Я знав це… відчував… ще там, у похоронному залі. Коли почалася бійка, я намагався все виправити.

— Та ця поїздка… Не думаю, що це хороша ідея, Луїсе. Ти потрібен нам. А ми потрібні тобі, — вона з сумнівом зиркнула на нього. — Принаймні, я сподіваюся, що ми потрібні тобі. І ніхто з нас зараз не в змозі…

— Не в змозі залишатися тут, — з натиском мовив Луїс. Він почувався так, неначе його била пропасниця. — Мені приємно, що я потрібен вам. Ви з Еллі також дуже мені потрібні. Та саме зараз це найгірше місце у світі для вас, люба. Ґейдж усюди в цьому будинку. В кожному куточку. І ти, і я відчуваємо це. Та, гадаю, найгірше зараз Еллі.

Він побачив біль в очах дружини і зрозумів, що достукався до неї. У глибині душі йому навіть стало соромно за цю дешеву перемогу. Він прочитав багато книжок про смерть, тому знав, що тим, хто втратив близьку людину, понад усе хочеться опинитися подалі від того місця, де це відбулося… от тільки це може принести лише шкоду, а не порятунок: розбита горем людина відмовиться приймати нову реальність. У книжках написано, що найкраще нікуди не їхати, а боротися з горем на його власному полі, аж доки біль не стане спогадом. Та Луїс не наважиться проводити свій експеримент, якщо рідні будуть вдома. Йому потрібно позбутися їх. Хоча б ненадовго.

— Я знаю, — сказала Рейчел. — Просто… Це вибиває тебе з колії. Я відсунула диван, поки ти був у Бенгорі. Думала, попідмітаю і відволічусь трохи… від цього всього… та за диваном я знайшла його машинки. Неначе вони чекали на нього… що він повернеться і… гратиметься з ними… — її тремтливий голос зірвався на плач. Сльози покотилися по щоках. — Тоді я прийняла другу таблетку «Валіуму», бо знову розридалася, прямо як зараз… якась грьобана мелодрама!.. Обійми мене, Лу, ти ж обіймеш мене?

Він міцно обійняв її і все ж почувався маніпулятором. Його мозок обдумував способи використати ці сльози на свою користь. «Хороший хлопець, нічого не скажеш».

«Гей-гай, ану давай».

— Чи довго нам іще страждати? — ридала вона. — Коли вже це закінчиться? Якби ми могли повернути його, Луїсе, клянусь, я б краще за ним пильнувала і цього б ніколи не трапилося… І лише те, що водій їхав надто швидко, не звільняє мене — нас — від провини. Господи, я не знала, що може бути так боляче… Це повертається знову і знову, Луїсе, і воно не відпускає мене ні на мить… Навіть коли я засинаю, мені знову сниться той жах, я знову і знову бачу, як він біжить до дороги… і я гукаю його…