Було щось дуже знайоме в цьому тоні, щось моторошно знайоме. І раптом він збагнув, що саме, — і до болю зціпив зуби, неначе відкусив шматок кислючого лимона. Так говорила Рейчел — хоч і сама не усвідомлювала того, — коли вибачалася: «Вибач мене, я була ще тим стервом», якщо стервозність таки допомагала їй досягти бажаного. І ось той самий голос — так, позбавлений жвавості і м’якості Рейчел, — але все ж таки той самий голос промовляв: «Вибач, Луїсе, я був таким покидьком».

Старий забирав назад свою доню й онуку. Вони тікали з Мену додому, до татка. Дякуючи «Дельті», вони знову скоро будуть там, де Ірвін Ґолдман хотів їх бачити. Тож тепер він міг собі дозволити великодушність. Мабуть, Ірвін гадав, що переміг. «Тож просто забудьмо, що я підняв на тебе руку над тілом твого мертвого сина, що я гамселив тебе ногами, що збив його труну, аж зламався замок і ти побачив — чи гадав, що побачив, — дитячу ручку. Забудьмо про це все. Нехай минуле залишиться в минулому».

«Ах ти старий обвислий хер, містере Ґолдман! Та я б хотів, аби ти здох прямо зараз, якби це не псувало мені планів!»

— Усе гаразд, містере Ґолдман, — спокійно відповів Луїс. — Це був дуже… емоційний день для нас усіх.

— Нічого не гаразд, — наполягав старий, і Луїс усвідомив — проти власної волі, — що Ґолдман не просто грався у ввічливість, не просто визнавав, що був покидьком, тільки тому, що отримав своє. Старий був на межі ридання, і його повільний голос тремтів. — Це був жахливий день для всіх нас. Через мене. Через мене, впертого старого пердуна. Я завдав моїй дочці болю, коли вона потребувала моєї допомоги. Я завдав болю тобі, Луїсе, коли ти також, мабуть, потребував моєї допомоги. І те, що ти зараз робиш… Навіть після того, як я поводився… Я почуваюся лайном. Гадаю, тільки так я і маю право почуватися.

«Нехай він припинить, нехай він припинить, поки я не розкричався і не зіпсував усе».

— Луїсе, певно, Рейчел розповідала тобі, що в нас була ще одна дочка…

— Зельда, — мовив Луїс. — Так, вона розповідала мені про Зельду.