Він перервав промову.
— Що?
— Що ти приховуєш?
— Приховую? — він дивився на неї ясним, відкритим поглядом. — Не розумію, про що ти говориш.
— А хіба ні?
— Звісно ж, ні.
— Не зважай. Я їм зараз передзвоню… Якщо ти дійсно цього хочеш.
— Так, — відповів він, і відлуння цього слова боляче забрязчало в його свідомості.
— Так, мабуть, буде найкраще… для Еллі, — вона глянула на чоловіка червоними від сліз очима, все ще трішки тьмяними через «Валіум». — У тебе хворобливий вигляд. Неначе тебе щось їсть ізсередини.
Вона пішла до телефону і набрала номер готелю, де зупинилися її батьки, ще до того, як він встиг їй відповісти.
Пропозиція Рейчел дуже втішила Ґолдманів. Їх навіть не розлютила думка, що Луїс також приїде за пару днів. Хоча насправді їм і не варто було через це хвилюватися. У Луїса не було жодного наміру летіти в Чикаго. Він боявся, що брак вільних квитків також може бути перешкодою, бо вони дуже пізно за ними кинулися. Однак удача знову була на його боці. На рейс від Бенгора до Цинциннаті досі залишались вільні місця. А також з’ясувалося, що двоє пасажирів скасували бронювання на рейс із Цинциннаті до Чикаго. Це означало, що Рейчел та Еллі полетять з Ґолдманами тільки до Цинциннаті, але зможуть дістатися до Чикаго вже за годинку.
«Це схоже на чари», — подумав Луїс, вішаючи слухавку, і раптом голос Джада в його голові промовив: «
«Іди на хуй, — грубо відказав він тому голосу. — За останні десять місяців я надивився багато незвичного, старий добрий друже. Та повірити в те, що заселений привидами клапоть земної поверхні може впливати на наявність авіаквитків? Дзуськи…»
— Мені час збиратися, — сказала Рейчел, дивлячись на інформацію щодо літаків, занотовану Луїсом у блокноті біля телефону.
— Візьми лише одну велику валізу.
Вона збентежено витріщилась на нього.
— Для нас обох? Луїсе, ти, певно, жартуєш.
— Гаразд, візьми ще пару сумок. Та не мучай себе складанням одягу на три тижні вперед, — сказав він і подумки додав: