— Дякую, — сказав Ґолдман. — І дякую… що дозволяєш їм приїхати. Гадаю, їм це і справді зараз дуже потрібно. Ми чекатимемо на них в аеропорту.

— Гаразд, — повторив Луїс, і раптом йому спала на думку одна ідея. Вона була неймовірно привабливою та божевільною своєю логічністю. Він залишить минуле в минулому… дозволить Ґейджу спати вічним сном на «Привітному краєвиді». Замість того щоб намагатися знову відчинити так хистко зачинені двері, він сам почепить на них подвійний замок і викине ключ у порожнечу. Він скаже саме те, про що говорив дружині: швиденько владнає тут свої справи та сяде на літак до Міста Сонця. Він проведе там усе літо зі своєю дружиною та гарною донечкою. Вони ходитимуть у зоопарк і планетарій, плаватимуть на човнику по озеру. Він повів би Еллі на дах Сірз Тауер[137], і вони б разом дивилися, як простягається перед ними розкішний і прекрасний Середній Захід, подібний до великої гральної дошки. А в середині серпня вони знову повернуться в цей дім, який видавався зараз таким сумним і тінистим, та почнуть усе з самого початку. Можливо, їм вдасться почати з чистого аркуша — зараз життєва книга Крідів була брудною, вкритою цівками засохлої крові.

Та чи не означатиме це, що він уб’є сина? Уб’є його вдруге?

Внутрішній голос намагався переконати його, що це не так, та Луїс не слухав. Він миттєво заглушив цей голос.

— Ірвіне, мені час іти. Хочу переконатися, що Рейчел взяла все, що потрібно, і вкласти її спати.

— Звісно. До побачення, Луїсе. І ще раз…

«Якщо він ще раз вимовить це блядське „вибач“, я зірвуся на крик».

— До побачення, Ірвіне, — сказав він і повісив слухавку.

Коли Луїс піднявся нагору, Рейчел практично потонула в горах одягу. Блузки на ліжку, бюстгальтери на спинках крісел, штани на вішаках над дверима. Черевики, як солдати, вишикувалися під вікном. Вона складала все повільно, але методично. Луїс розумів, що їй знадобиться три, а може, й чотири валізи, та не бачив сенсу сперечатися через це. Натомість він допоміг їй збиратися.

— Луїсе, — мовила вона, коли вони закрили останню валізу (Луїсові довелося сісти зверху, аби Рейчел змогла застібнути її). — Ти нічого не хочеш мені сказати?

— Заради Бога, люба, про що?

— Не знаю, про що, — відповіла вона. — Тому й запитую.

— Що ж, ти гадаєш, я робитиму? Подамся до борделю? Чи втечу з мандрівним цирком? Що?

— Не знаю. Та щось тут не так. Мені здається, що ти хочеш позбутися нас.

— Рейчел, це ж смішно! — він говорив це з перебільшеним запалом. Навіть у таких складних ситуаціях йому було трохи прикро, що дружина бачила його наскрізь.