— Гадаєш, гарно проведеш час в Чикаго?

— Ні.

— Ні? Це ж чому?

Вона кинула на нього пильний потойбічний погляд.

— Я боюся.

Луїс поклав руки їй на голову.

— Боїшся? Але чого? Ти ж не боїшся літаків?

— Ні, — захитала вона головою. — Я не знаю, чого я боюся, татку. Мені снилося, що ми були на похороні Ґейджа і гробар відчинив труну, а вона була порожньою. Потім мені снилося, що я вдома, зазираю до Ґейджевого ліжечка, а воно також порожнє. Але там бруд.

«Лазарю, вийди сюди».

Тут, уперше за всі ці місяці, Луїс згадав свій сон після смерті Паскоу — сон і те, як він прокинувся з брудними ногами, а низ ліжка був весь у хвойних голках і багні.

У нього на потилиці волосся стало дибки.

— То був лише сон, — запевнив він Еллі, і голос звучав, принаймні для нього, доволі нормально. — Він уже минув.

— Я так хочу, щоб ти полетів з нами, — промовила вона, — або щоб ми зосталися тут. Татку, можна ми зостанемося? Будь ласочка? Я не хочу до дідуся з бабусею… Я просто хочу знову повернутися в школу. Добре?

— Це зовсім ненадовго, Еллі, — сказав він. — Я маю… — він судомно глитнув, — мені треба дещо зробити тут, і я швиденько приїду до тебе. Ми тоді вирішимо, що робити далі.

Луїс очікував заперечень, готувався до спалаху роздратування у звичному для Еллі стилі. Ба більше, він сподівався на них. Але відповіддю йому була тільки холодна тривожна тиша, яка видавалася безмежно глибокою. Він міг і далі розпитувати дочку, але розумів, що її це не обходить. Вона вже й так сказала більше, ніж він хотів би чути.

Невдовзі після того, як вони з Еллі повернулися, почалася посадка. Натовп заворушився, і всі, крім Луїса, приєдналися до черги. Луїс міцно обійняв дружину, палко поцілував її. Вона на мить притислася до нього, потім відпустила, щоб той міг узяти Еллі на руки та чмокнути її в щоку.

Еллі глянула на нього похмурим поглядом Сивілли.

— У тебе такі холодні губи, — зауважила вона. — Чом це так, татку?

— Я не знаю, — слова застрягли у нього в горлі. — Будь слухняною, гарбузику.