— Я не хочу їхати, — повторила вона так тихо, що тільки Луїс і міг почути її крізь човгання і бурмотіння пасажирів. — А ще я не хочу, щоб їхала мама.

— Еллі, годі, — сказав Луїс. — З тобою все буде гаразд.

— Зі мною все буде гаразд, — повторила вона. — А з тобою, татку, що буде з тобою?

Черга рушила. Люди йшли вниз до воріт 727. Рейчел потягла Еллі за руку, і та якусь мить опиралася, затримуючи чергу. Вона впилася поглядом у батька, і Луїс пригадав, як минулого разу дочка нетерпляче примовляла: «Ходімо-ходімо-ходімо…»

— Татку?

— Іди, Еллі. Будь ласка.

Рейчел глянула на Еллі і вперше побачила цей її темний задумливий погляд.

— Еллі? — спитала вона здивовано і, як здалося Луїсу, налякано. — Ти затримуєш чергу, крихітко.

Губи Еллі тремтіли. Вона стала білою як стіна. Дівчинка дозволила вивести себе крізь ворота. Вона озирнулася на нього, і Луїс побачив абсолютний жах у її очах. Він помахав доньці.

Еллі не відповіла.

44

Коли Луїс вийшов з терміналу Бенгорського міжнародного аеропорту, холодний, липкий серпанок вкрив його свідомість. Він раптом збагнув, що має на меті довести справу до кінця. Його розум, достатньо гострий, аби пройти через роки навчання в медичній школі, виживаючи на одній стипендії та дріб’язку, який дружина заробляла, розносячи каву з тістечками з п’ятої до одинадцятої ранку шість днів на тиждень, проаналізував проблему і розклав її на окремі компоненти, неначе це був черговий іспит — найскладніший у його житті. І скласти його він мав, без сумніву, на відмінно.

Луїс під’їхав до Брюера, невеликого міста по інший від Бенгора бік ріки Пенобскот. Припаркувався через дорогу від магазину будматеріалів «Вотсонс».

— Я можу чимось допомогти? — запитав продавець.

— Так, — відповів Луїс. — Мені потрібен важкий ліхтар — один з тих, квадратних, — і щось, чим би можна було його накрити.

Продавець був сухоребрим курдуплем з високим лобом і гострими очима. Він посміхався, та його осміх був не надто приємним.

— Збираєшся побраконьєрити, друзяко?

— Перепрошую?