— Хочеш підстрелити вночі пару оленів?

— Зовсім ні, — відказав Луїс без посмішки. — У мене нема ліцензії на полювання.

Продавець підморгнув йому і розсміявся.

— Тобто «не лізь у мої справи», еге? Ну, дивись: такий великий ліхтар нормально не прикриєш, та можна взяти шматок повсті й прорізати посередині отвір. Тоді промінь стане, як у кишенькового ліхтарика.

— Звучить непогано. Дякую.

— Прошу. Бажаєте щось іще?

— Так, — мовив Луїс. — Мені потрібні кайло, лопата та заступ. Лопата з коротким руків’ям, а заступ — з довгим. Мотовильник доброї мотузки вісім футів завдовжки. Пара робочих рукавиць. Шматок брезенту, десь вісім на вісім футів.

— Усе це у нас є, — повідомив продавець.

— Мені треба викопати відстійник, — вигадав Луїс. — Виходить, що я порушую якісь там територіальні приписи, а сусід у мене ще та наволоч. Не знаю, чи допоможе мені приховування ліхтаря, та, думаю, спробувати варто. Мені це може влетіти в добрячий штраф.

— О-о, — протягнув продавець. — То ви б краще купили прищепок для носа.

Луїс вимушено розсміявся. Покупки обійшлися йому в п’ятдесят вісім доларів і шістдесят центів. Він заплатив готівкою.

Коли ціни на пальне підскочили, Кріди все менше використовували «універсал». У нього полетіли підшипники, та Луїс постійно відкладав ремонт на потім. Частково це пояснювалося тим, що він не хотів розлучатися з двома сотнями доларів (а саме стільки він вартував), тим більше що це був зайвий клопіт. А тепер, коли він справді міг би використати великого старого динозавра, не наважувався сісти за кермо. «Цівік» був бюджетним автомобілем з прозорою стінкою багажника, і Луїса напружувала ідея їхати через Ладлоу з кайлом, лопатою та заступом. Зір у Джада Крендала гострий, та й макітра ще добре варить. Він одразу зрозуміє, що до чого.

Раптом Луїс збагнув, що не було жодної потреби повертатися в Ладлоу. Він проїхав через міст Чемберлена до Бенгора і винайняв місце у мотелі «Говарда Джонсона» на Одлін-роуд — і знову біля аеропорту, і знову біля цвинтаря «Привітний краєвид», на якому лежав його син.

Луїс зареєструвався під іменем Ді Ді Рамона[141] і заплатив за кімнату готівкою. Спробував покемарити, бо розумів, що перспектива відпочинку до завтрашнього ранку йому не світить. Як написали б у якомусь вікторіанському романі, цієї ночі на нього чекала пекельна робота — найстрашніша за все життя.

Та його мозок просто відмовлявся вимикатися.

Він лежав на стандартному мотельному ліжку під банальною мотельною картиною, на якій зображено мальовничі кораблі та доки біля мальовничої старої пристані на тлі не менш мальовничої новоанглійської бухти. Луїс не роздягався — хіба що черевики зняв; руки поклав за голову. Гаманець, дріб’язок і ключі лежали на нічному столику біля нього. Почуття липкого холоду не минуло. Луїс почувався відрізаним від своєї родини, від місць, до яких уже встиг звикнути, і навіть від роботи. Цей мотель міг розташовуватися будь-де у світі — в Сан-Дієго, Далуті, Бангкоку чи Шарлотті-Амалії. І в той же час він був поза простором і часом. У Луїсовому мозку коли-не-коли зринала парадоксальна думка: перш ніж знову зустрітися зі знайомими людьми та місцями, він побачить свого сина.