Тардіф зайшов у кімнату очікування близько п’ятої години. В руках у нього було три цигарки. Одну він поклав до рота Луїсу, другу — Рейчел (вона була надто змученою, щоб протестувати), а третю взяв сам.
— З дитиною все гаразд. Гідроцефалії нема.
— Слава Богу! — вигукнула Рейчел, ридаючи та сміючись водночас. — Я випалю цю цигарку, хай навіть мене знудить!
Посміхаючись, Тардіф запалив їхні цигарки.
— Рейчел, а якби в нього таки була гідроцефалія й операція не допомогла б… Чи могла б ти любити його?
— Що за дивне питання, Луїсе!
— Ти б могла?
— Звісно. Що б не трапилося з Ґейджем, я б усе одно його любила.
— Навіть якби він був розумово відсталим?
— Так.
— А ти б не хотіла здати його в спеціальний заклад?
— Ні. Гадаю, ні, — повільно відповіла вона. — З тією зарплатою, яку ти маєш зараз, ми могли б дозволити собі… справді хороше місце… Та я б усе одно хотіла, аби він краще лишився з нами… Луїсе, чому ти запитуєш?
— Я все ще думаю про твою сестру, Зельду, — мовив він. Луїс був досі вражений її бадьорістю. — Намагаюся зрозуміти, чи змогла б ти пройти через таке ще раз.
— Але ж це було б не те саме. Ґейдж був… Ґейдж — це Ґейдж. Він же наш син. От і різниця. Гадаю, це було б складно, але… А ти хотів, щоб його тримали в спеціальному закладі? Як у психлікарні Пайнленда?
— Ні.
— Давай спати.