— Пацани, вас предки пустять сьогодні переночувати в наметі? — Верн дивився на нас наполегливо й дуже схвильовано. Його очі нагадували родзинки, втоплені в темні кола поту. — Ну, як скажете, що ми поставимо намет у мене за хатою на полі?

— Може, і пустять, — беручи карти, сказав Крис.

— Мусять пустить, — наполягав Верн. — Серйозно, мужики. Ви не повірите. Ґорді, а тебе відпустять?

— Може.

Насправді мене відпускали завжди. Того літа я для всіх був Хлопцем-невидимкою. У квітні Денніс, мій старший брат, загинув в автокатастрофі на «джипі». Це сталося у Форт-Беннінгу, штат Джорджія, де він служив. Коли він та ще один хлопець їхали в гарнізонну крамницю, у них врізалася армійська вантажівка. Денніс загинув миттєво, а його пасажир відтоді лежав у комі. Того тижня Деннісу мало виповнитися двадцять. Я вже купив для нього вітальну листівку в Касл-Ґрин, у крамничці «У Далі».

Коли я почув про його смерть, то розплакався. І на похороні сильно плакав. Повірити не міг, що Денніса вже нема, що людини, яка кісточками пальців стукала мене по голові й до сліз лякала гумовим павуком, і цілувала, коли я падав, зчісуючи до крові коліна, і шепотіла «Годі рюмсати, плаксію!» — що людина, яка мене торкалася, може померти. Мене до болю вразило й налякало, що він міг померти й помер… а з батьків то взагалі наче душу вийняли. Для мене Денніс був кимось на зразок знайомого. На вісім років старший за мене, прикиньте. У нього були свої друзі й однокласники. Ми багато років їли за одним столом, іноді він був мені другом, іноді — гнобителем, але здебільшого він був, ну, просто хлопцем, і все. Я його на той час, коли він помер, майже рік не бачив — кілька разів у коротку відпустку приїздив, і все. Ми навіть схожими не були. Після того літа я ще не скоро зрозумів, що плакав я більше від болю за маму й тата. Хоча сильно це їм допомогло, ага. Чи мені.

— То чого ти там окропом дзюриш, Вернику? — спитав Тедді.

— Я відкриваюсь, — провістив Крис.

— Що? — вереснув Тедді, вмить забувши про Верна. — Ти брехло собаче! Нічого ти не відкриваєшся! Я ще не здавав!

Крис самовдоволено посміхнувся.

— Тягни давай, гівнюче.

Тедді потягнувся до горішньої карти на колоді «Байкс». Крис потягнувся до пачки «вінстона», що лежав на дошці в нього за спиною. Я схилився, щоб підняти свій детективний журнал.

І тоді Верн Тесіо спитав:

— Пацани, трупешник побачити хочете?

Усі застигли.

3

3

Звісно, ми всі чули про це по радіо. Приймач «філко» з тріснутим корпусом (його ми теж виловили на звалищі), у нас не замовкав ніколи, весь час працював на хвилі «WLAM», яку транслювали з Льюїстона, потоком шкварячи суперхіти й кльові старі пісні: «Що на тебе найшло» Джека Скота, і «Цього разу» Троя Шондела, і «Король Креол» Елвіса, і «Лише самотні» Роя Орбісона. Коли ж починалися новини, ми подумки повертали ручку й вимикали в голові звук. Бо в новинах верзли різну туфту про Кеннеді, Ніксона, Матзу та Цзиньмень[122], відставання в ракетній техніці та яким гівнючищем урешті-решт виявився той Кастро. Але історію про Рея Бравера ми всі вислухали трохи уважніше, бо він був нашого віку.