— Ґорді в прольоті, іііііі-ііі-ііі!

— До біса, — сказав я і взяв собі «Світ детективів» погортати, поки вони дограють. Розгорнув на сторінці із заголовком «Він забив гарненьку редакторку копняками на смерть у застряглому ліфті» та з головою поринув у читання.

Тедді взяв карти, мигцем на них глянув і проголосив:

— Я відкриваюсь.

— Ти, купа лайна чотириока! — прогорлав Крис.

— У купи лайна тисяча очей, — усерйоз виправив його Тедді, і ми з Крисом заіржали. Тедді витріщився на нас, трохи насупившись, наче не розумів, чого це ми регочемо. Ще один прикол із цим чувачком — вічно він щось зморозить типу: «У купи лайна тисяча очей», і ти не знаєш, повеселити він тебе хотів чи просто так вийшло. На людей, що сміялися, він дивився з тим самим насупленим виразом на обличчі, яке наче промовляло: «О Господи, ну що цього разу?»

У Тедді виявилося тридцять — валет, дама і хрестовий король. У Криса — лише шістнадцять, і він лишав карти собі.

Тедді вайлувато тасував колоду, а я саме дістався до кривавої сцени в оповідці (психований моряк із Нового Орлеана виконував бристольський степ на молоденькій студентці з Брин-Мора, бо не терпів перебувати в замкненому просторі), коли хтось стрімко поліз до нас драбиною, прибитою до боку в’язу. По ляді забарабанили кулаком.

— Стій, хто йде? — крикнув Крис.

— Це я, Верн! — Вернів голос звучав схвильовано, наче він задихався.

Я підійшов до ляди й витяг засув. Ляда підскочила догори, і в нашу клубну халабуду протиснувся Верн Тесіо, один із завсідників. З нього рясно стікав піт, а волосся, зазвичай акуратно зачесане, щоб Верн міг бути схожим на свого рок-н-рольного ідола, Боббі Райдела, мокрими пасмами поприлипало до круглої голови.

— Ох, чуваки, — видихнув він. — Ой, що я вам заре розкажу.

— Що розкажеш? — спитав я.

— Дай дух переведу. Я всю дорогу від свого дому біг.

— «Я щодуху додому біг, — проспівав Тедді кошмарним фальцетом Малого Ентоні[120], — щоб сказати — пробаааач».

— Заткни рота кулаком, — порадив йому Верн.

— А ти піди й здохни під парканом, — не залишився в боргу Тедді.

— Ти біг сюди всю дорогу від своєї хати? — не повірив Крис. — Чувак, у тебе стріха поїхала. — Будинок Верна стояв за дві милі від Ґранд-стрит. — Там градусів дев’яносто[121], не менше.

— Воно того варте, — проголосив Верн. — Боже. Ви не повірите. Чесно. — І на знак своєї щирості він ляснув себе долонею по спітнілому лобі.

— Гаразд. У що не повіримо? — спитав Крис.