Якось (Тедді мав тоді вісім років) батько розлютився на нього за розбиту тарілку. Коли це сталося, його мати саме була на роботі на взуттєвій фабриці у Саут-Перисі, і дізналася, коли вже було по всьому.

Тато потягнув Тедді до великої дров’яної плити в кухні й приклав його одним боком голови до чавунного пальника. Тримав так, секунд із десять. А тоді смикнув за волосся й притулив до пальника іншим боком. Потім зателефонував у «швидку допомогу» центральної лікарні штату Мен і сказав, щоб приїхали забрали його сина. Повісив слухавку, пішов у комірчину, узяв свого «чотириста десятого» й сів дивитися денні передачі по телевізору, з дробовиком на колінах. Коли сусідка, місіс Бероуз, зайшла поцікавитися, чи все гаразд із Тедді — бо вона чула крики, — Теддів татко наставив на неї дробовика. Із будинку Дючампів місіс Бероуз вилетіла зі швидкістю світла, замкнулася в себе вдома і викликала поліцію. Коли приїхала «швидка», містер Дючамп пустив фельдшерів усередину, а сам став на чатах на задньому ґанку і наглядав, як Тедді на ношах заносять у стару машину «швидкої» марки «б’юїк».

Фельдшерам Теддів тато пояснив, що клятому генштабу віри нема — снайпери фріців засіли скрізь. Один із фельдшерів спитав у нього, чи зуміє він їх затримати до приходу підкріплення. Усмішка тата Тедді могла переконати кого завгодно навіть холодильник купити, не кажучи вже про інше. Фельдшер віддав честь, батько Тедді відсалютував у відповідь. А через кілька хвилин після від’їзду «швидкої» прибула поліція штату та звільнила Нормана Дючампа від несення солдатського обов’язку.

Дуріти він почав за рік до того: пострілював котів, підпалював поштові скриньки. Та після того звірства, яке він учинив над сином, у суді швиденько провели слухання й відправили його в Тоґес (це щось на кшталт госпіталю для ветеранів). Тоґес — таке місце, куди відправляють, коли ти підпав під восьмий параграф[119]. Теддів тато висаджувався в Нормандії, Тедді тільки так про нього завжди й розказував. Він пишався своїм старим, незважаючи на те, що цей старий із ним зробив, і щотижня їздив з мамою до нього на відвідини.

Він був найтупішим бевзем з усіх наших вуличних друзяк. А ще психом. Вічно влаштовував найпридуркуватіші вибрики, і все йому сходило з рук. Його коронним номером було «ухиляння від вантажівок», як він сам це називав. Вискакував перед ними на Сто дев’яносто шостому шосе й тікав, коли до зіткнення лишалося кілька дюймів. Бог його зна, скільки інфарктів він цим спричинив, та цей телепень знай собі сміявся, коли вітер від вантажівок, що мчали повз нього, рвав на ньому одяг. Нам було страшнувато — через його паршивий зір. Окуляри зі скельцями завтовшки з пляшку від «коли» не дуже й допомагали. Той момент, коли він урешті-решт не розминеться з вантажівкою, здавався не таким уже й далеким майбутнім. І провокувати Тедді треба було з розумом, бо він вівся на всі провокації, що б там не було.