— Ваш палець на вагах лежить.

— Що? — Він зачудовано подивився вниз, туди, де пучка пальця міцно натискала на білу емаль. Якби я не відсунувся від нього трохи, коли він почав базікати про Денніса, то його палець і досі б ховався за меленим м’ясом. — Ого, таки так. Ух. Та я оце про твого братика замислився, царство йому небесне. — І Джордж Дасет перехрестився. А коли зняв палець з ваг, то стрілка відскочила назад на шість унцій. Він ляпнув зверху ще трохи фаршу й загорнув його в білий папір.

— Отже, — процідив він крізь зубочистку. — Що в нас тут? Три фунти фаршу, це долар сорок чотири. Булки для гамбургерів — двадцять сім. Чотири води — сорок центів. Одна відкривачка — два пенси. Усього разом… — Він додав у стовпчик на пакеті, у який збирався покласти харчі. — Два двадцять дев’ять.

— Тринадцять, — виправив я.

Він поволі перевів погляд на мене і насупився.

— Га?

— Два тринадцять. Ви неправильно додали.

— Малий, а ти…

— Ви неправильно додали, — повторив я. — Спершу ви поклали палець на ваги, а тепер ще й за продукти зайве накинули. Містере Дасет, я думав до цього замовлення ще трохи тістечок «Хостес твінкіз» докупити, але передумав. — І я гордо вивалив йому два долари тринадцять центів дріб’язком на килимок із рекламою пива «Шліц».

Джордж вирячився на гроші й перевів погляд на мене. Спохмурнів він ще більше, зморшки на обличчі вже були такими глибокими, що більше скидалися на тріщини.

— Малий, ти хто такий? — конфіденційним тоном, що не віщував нічого доброго, тихо спитав він. — Розумака якийсь?

— Ні, сер. Але не думайте, що зможете мене нажучити й вам це зійде з рук. Що б сказала ваша мама, якби дізналася, що ви нажучуєте малих дітей?

Швидкими рухами здерев’янілих рук він повкидав наше добро в паперовий пакет. Пляшки з «колою» теленькнули одна об одну. Він грубо кинув мені пакет, не переймаючись тим, що я можу його впустити й потрощити напої. На червоній тупій смаглявій фізії застиг несхвальний вираз.

— Ну, все, малий. Забирай. І вимітайся з мого магазину. Ще раз тебе тут побачу — за шкірку візьму й викину, їй-бо. Ух. Розумака мені тут найшовся, курвий син малий.

— А я до вас більше не прийду. — Я покрокував до сітчастих дверей і штовхнув їх назовні. Гарячий полудень дрімотно просочився крізь отвір усередину, з його зелено-червоним звучанням, сповненим мовчазного світла. — І мої друзі теж. Їх у мене цілих п’ятдесят.

— А твій брат таким розумакою не був! — заволав Джордж Дасет.

— Іди ти в сраку! — закричав я йому й припустив дорогою, наче за мною чорти гналися.

Я почув, як грюкнули, наче постріл з пістолета, сітчасті двері, й услід мені понеслося бичаче ревіння: