— Гляди мені ще раз прийди — я тобі всю пику розмалюю, гівно ти мале!
Я біг, аж поки не опинився за першим пагорбом. Я боявся й тихо сміявся сам до себе, а серце в грудях вистукувало прискорений ритм. Я вповільнився до швидкої ходи, вряди-годи озираючись через плече, щоб точно знати, що він не женеться за мною на своєму драндулеті.
Але він не гнався, і досить-таки швидко я дістався звалищної брами. Запхав пакет за пазуху, переліз через ворота й по-мавпячому спустився з іншого боку. Я вже дійшов до половини території звалища, коли побачив дещо таке, що мені не сподобалось. За руберойдною хатиною стояв припаркований «б’юїк» Майла Пресмана, п’ятдесят шостого року з ілюмінаторами. Якщо Майло мене побачить, мені хана. Поки що ні його, ні сумнозвісного Звірюки ніде не було видно, але враз сітчастий паркан на задвірках звалища здався мені дуже далеким. Я пошкодував, що не обійшов з того боку, але вже надто заглибився в звалище, щоб повертати назад. Якби Майло вгледів, як я видряпуюсь на огорожу, то вдома мені б дісталося добряче, та це лякало мене менше, ніж команда «фас» від того-таки Майла.
У моїй голові заграла страшна скрипка. Я переставляв ноги, прибравши якомога невимушенішого вигляду, щоб здавалося, ніби я свій на цьому звалищі, із паперовим пакетом, що стирчить з-за пазухи, прямую до огорожі, яка відділяє гігантський смітник від залізничної колії.
До огорожі лишалося п’ятдесят футів, і я вже почав сподіватися, що все минеться, коли пролунав крик Майла.
— Гей! Гей, ти! Малий! Ану відійди від паркана! Геть ізтудова!
Найрозумнішим вчинком у тій ситуації було би просто погодитися з чуваком і повернути, але тієї миті я був такий накручений, що замість вчинити розумно просто з диким криком, збиваючи кедами куряву, помчав до огорожі. Верн, Тедді та Крис вийшли з чагарів на тому боці огорожі й з тривогою дивилися на мене крізь сітку.
— Ану вернися! — проревів Майло. — Вернися, бо заре собаку на тебе спущу, чорти б тебе взяли!
Ці слова чомусь не здалися мені голосом здорового глузду й заспокоєння, тому я, розмахуючи руками, ще швидше припустив до огорожі. Коричневий пакет із харчами тільки потріскував за пазухою. А Тедді розсміявся — своїм ідіотським здушеним сміхом,
— Давай, Ґорді! Давай! — пронизливо закричав Верн.
— Звірюко, фас! — загорлав Майло. — Хапай його!
Я перекинув пакет через огорожу, а Верн відштовхнув Тедді ліктем із дороги, щоб встигнути його зловити. За спиною в мене вже здригалася під лапами Звірюки земля, з однієї роздутої ніздрі він вивергав полум’я, а з іншої — кригу, і сірка скрапувала з його жвакучих щелеп. Одним стрибком, не перестаючи кричати, я здолав половину огорожі, за три секунди видряпався на верхівку й просто стрибнув униз. Я ні про що не думав, навіть униз не дивився, щоб побачити, на що приземлюся. І мало не приземлився на Тедді, котрий від свого скаженого сміху склався навпіл. Окуляри з нього злетіли, по щоках струменіли сльози. Я промазав на кілька дюймів й вдарився об глинисто-гравієвий насип ліворуч від нього. Тієї самої миті Звірюка вдарився об сітку за моєю спиною і від болю та розчарування аж завив. Тримаючись за обдерте коліно, я розвернувся і вперше подивився на славетного Звірюку. І дістав свій перший урок про величезну різницю між міфом та реальністю.