Останній учасник, що зійшов на прикрашену прапорами сцену, зірвав найгучніші й найтриваліші оплески. Легендарний Білл Тревіс, височезний, шість футів п’ять дюймів[141], довготелесий, ненажерливий. Тревіс працював механіком на тамтешній автозаправній станції «Амоко», що стояла біля залізниці. Та й загалом був приємний хлопчина.

Усі в містечку знали, що у Великому поїданні пирогів набагато більші ставки, ніж п’ять доларів — у всякому разі, для Білла Тревіса. Для цього було дві причини. По-перше, після виграшу в конкурсі люди обов’язково заїжджали на заправку привітати Білла, і мало не кожен, хто заїжджав, замовляв собі повний бак. А два гаражі майстерні після конкурсу бронювали наперед чи не на цілий місяць. Нарід приїжджав поміняти глушника чи змастити кулькопідчіпники, а потім займали крісла, розставлені вздовж стіни (Джеррі Мейтинґ, хазяїн «Амоко», врятував їх зі старого кінотеатру «Джем», коли той зносили в п’ятдесят сьомому), потягували «колу» та «моксі»[142] з автомата й патякали з Біллі про конкурс, поки він міняв свічки й на дошці з коліщатами підкочував під чийсь пікап «Інтернешнл Гарвестер», шукаючи дірок у вихлопній системі. Здавалося, Біллі завжди охочий потріщати, і саме за це, серед іншого, його так любили у Ґретні.

Подейкували, що Джеррі Мейтинґ виплачує Біллу солідну премію за додатковий прибуток, який йому дає щорічний виступ (чи то пак обжирайлівка) чи, може, платню підвищує. Хай там що, ніхто не сумнівався, що справи у Тревіса йдуть ліпше, ніж у більшості лицарів гайкового ключа в маленьких містечках. Він володів маленьким симпатичним ранчо на Саббатус-роуд, і злі язики називали його «ранчо на пирогах». Це було, напевно, перебільшенням, але в Білла було ще одне джерело доходів… і тут ми підходимо до другої причини, чому для Тревіса цей конкурс означав більше, ніж п’ять доларів.

Поїдання пирогів у Ґретні було найгарячішою подією для охочих робити ставки. Багато людей приходили просто пореготати, але чимало було й таких, хто ладен битися об заклад на гроші. Ці гравці спостерігали за учасниками, наче букмекери на перегонах за породистими скакунами, й обговорювали їх не менш палко. Вони чіплялися до друзів учасників конкурсу, їхніх родичів, навіть до знайомих. Рознюхували всі найменші подробиці, що стосувалися харчових звичок змагальників. Вічно точилися балачки про те, яким буде офіційний пиріг року: яблучний вважався «важким», абрикосовий — легким (хоча після поглинання трьох-чотирьох абрикосових на конкурсанта нападала бігунка, але ради на то не було). Офіційний пиріг того року, чорничний, вважався золотою серединою. Охочих робити ставки, звісно, насамперед цікавило, як шлунок їхнього фаворита приймає страви з чорницями. Чи любить він відкритий пиріг з цими ягодами? Чому він надає перевагу: чорничному джему чи полуничному варенню? Чи посипає він вранішні пластівці чорницями, чи йому до смаку лише банани з вершками?