Виникали й інші дотичні запитання. Як він їсть: спочатку швидко, потім сповільнюючись, чи навпаки, починає повільно, а тоді прискорюється, коли вже бачить, що все серйозно? Чи він бере спокійний рівний темп і жере собі до перемоги? Скільки хот-догів він спроможний утоптати, поки дивиться бейсбольний матч Ліги імені Бейба Рута на стадіоні «Сейнт-Домінік»? Чи багато він пива пив, і якщо так, то скільки пляшок вливав у себе за вечір? Чи відригував? Існувало повір’я, що хорошого ригача трохи важче здолати у довгому забігу.

Усі ці та інші відомості ретельно просіювали, укладали парі, робили ставки. Скільки грошей переходило з рук у руки упродовж тижня після ночі пирогів, я знати ніяк не можу, але якщо ви притулите мені до скроні дуло пістолета й змусите вгадувати, то я скажу, що близько тисячі доларів — тепер це, може, і мізерна сума, проте п’ятнадцять років тому для такого малого містечка то були грубі гроші.

Позаяк конкурс був чесним і строго обмеженим у часі до десяти хвилин, ніхто не заперечував, щоб переможець ставив сам на себе. І щороку Білл Тревіс так і робив. Поки він того літнього вечора тисяча дев’ятсот шістдесятого року, усміхаючись, кивав глядачам, люди перешіптувалися, що він знову поставив на себе чималеньку суму й найкраще, що йому світило того року, був виграш один до п’яти. Якщо ви нічого не тямите у ставках, поясню інакше: він мусив ризикнути й поставити двісті п’ятдесят доларів, щоб мати змогу виграти п’ятдесят. Аж ніяк не вигідна оборудка, але така ціна успіху. І от він стояв на сцені, купаючись в оплесках, весь розслаблений та усміхнений, і всі бачили, що вигляд у нього не надто стривожений.

— І наш торішній чемпіон, що збирається захищати свій титул, — розкотисто проголосив мер Шарбонно, — Білл Тревіс із Ґретни!

— Хоо, Білл!

— Білле, ти скіки сьодні подужаєш?

— Десять схаваєш, Біллі?

— Білле, я на тебе два бакси поставив! Малий, не підведи!

— Трев, прихопи там і мені пиріжка!

З усією належною скромністю киваючи та всміхаючись, Білл Тревіс дозволив мерові пов’язати йому на шию слинявчик. А потім сів ближче до дальнього правого кінця столу, біля того місця, де під час конкурсу мав стояти мер Шарбонно. Отже, якщо перелічити змагальників справа наліво, сиділи вони в такому порядку: Білл Тревіс, Девід «Жиропа» Гоґан, Боб Корм’єр, директор Джон Віґінз і Келвін Спір, котрому дістався табурет у дальньому лівому кінці.

Мер Шарбонно відрекомендував Сильвію Додж, фігуру в конкурсі не менш значущу, ніж сам Білл Тревіс. Вона бозна з якого мохнатого року (з часів першої битви біля Манасаса[143], підсміювалися міські дотепники) очолювала Жіноче товариство Ґретни, і щороку саме вона наглядала за випічкою пирогів, піддаючи кожен своєму суворому невсипущому контролю якості. До нього входила й церемонія зважування на різницьких вагах містера Банкічека у «Фридом-маркеті»: щоб кожен пиріг важив однаково й відрізнявся не більш ніж на унцію.