Сильвія гордовито обдарувала натовп королівською усмішкою згори вниз. Її блакитне волосся переливалося під гарячим світінням лампочок. Вона виголосила коротку промову — про те, яка вона рада, що стільки людей прийшло вшанувати відважних пращурів-першопрохідців, людей, що зробили цю країну великою, бо вона справді велика, не лише на низовому рівні, де в листопаді мер Шарбонно знов очолить місцевих республіканців і поведе їх за собою до освячених місць у міському управлінні, але й на державному рівні, де команди Ніксона й Лоджа приймуть смолоскип свободи у Нашого Великого й Дорогого Генерала й піднімуть його високо, щоб…

І тут у Келвіна Спіра гучно забурчало в животі: «Брррррнг!» У натовпі залунали смішки й навіть оплески. Сильвія Додж, котрій було достеменно відомо, що Кельвін — демократ і католик (поодинці ці гріхи ще так-сяк можна було б вибачити, але обидва разом — ні, нізащо, це вже занадто), примудрилася зашарітися, усміхнутися й люто зиркнути — усе водночас. Вона прокашлялася й завершила свій виступ лунким напуттям до кожного хлопчика й дівчинки, що стоять перед цією сценою. Сказала, що вони мають завжди високо тримати червоно-біло-синій прапор, як у руках, так і в серцях, а також пам’ятати, що куріння — брудна небезпечна звичка, від якої кашляють. Хлопчики й дівчатка, що стояли перед цією сценою і в найближчі вісім років мали носити медальйони миру та курити не «кемел», а марихуану, переминалися з ноги на ногу й чекали початку дійства.

— Харе балакать, пора жерти! — викрикнув хтось із задніх рядів, і народ знову заплескав у долоні — та тільки цього разу енергійніше.

Мер Шарбонно вручив Сильвії секундомір і срібний поліційний свисток, у який вона мала засюрчати, коли спливуть десять хвилин, відведених на виснажливе поїдання пирогів. А тоді вперед виступить мер Шарбонно й підніме руку переможця.

— Ви готові? — тріумфально прокотився голос Гіззонера з гучномовців «Вдалого дня» по Головній вулиці.

П’ятеро їдців відповіли, що готові.

— Ви РІШУЧІ? — не вгавав Гіззонер.

Їдці прогарчали, що вони дуже рішучі. Десь далі по вулиці якийсь хлопчак запустив гримучу змію феєрверка.

Мер Шарбонно підніс догори пухку руку. І змахнув нею: «УПЕРЕД!!!»

П’ятеро голів плюхнулися в п’ять тарелів із пирогами, неначе п’ять велетенських ніг чвакнули об поверхню болота. У вогке вечірнє повітря полинуло мокре гучне плямкання, але його швидко притлумили підбадьорливі крики до фаворитів від прихильників парі й партизанів у натовпі. І лише коли знищили перший пиріг, до людей стало доходити: щось іде не так.