І тепер, спритно поглинаючи третій пиріг, коли Келвін Спір (який виправдовував усі прогнози й ішов останнім) ще навіть першого не доїв, Жиропа став навмисно мордувати себе чорнушними фантазіями. Він зовсім не пироги їсть, нє — він пожирає коров’ячі кизяки. Великі-великі гори гидкого гарячого гівна. Покраяні кубиками кишки бабака, политі чорничним соусом.
Він прикінчив третій і попросив четвертий, випереджаючи легендарного Білла Тревіса на цілий пиріг. Збита з пантелику юрба відчула, проте, що в неї на очах відбувається народження нового чемпіона, й підбадьорливо загукала.
Але Жиропа не сподівався й не мав жодного наміру виграти. У такому темпі, як він узяв, продовжувати він би не зміг, навіть якби призом у конкурсі було життя його матері. Та й до всього — виграти для нього означало б програти. Помста — ось єдина блакитна стрічка, якої він жадав. У животі загрозливо побуркував грім від касторки, зболене горло стулялося й розтулялося, а Жиропа доїв четвертий пиріг і попросив п’ятий, Фінальний — так би мовити. «Чорниці — лиха доля Електри»[145]. Він із розгону ляпнувся лицем у випічку, ламаючи скоринку, і втягнув чорниці ніздрями. Ягоди посипалися по сорочці. Зненацька все, що було в шлунку, стало важким. Він прожував скоринку й проковтнув. Вдихнув ще чорниць.
І тут настав момент помсти. Шлунок, напханий до знемоги, обурився. Він стиснувся, мов міцна рука, обтягнута гладенькою гумовою рукавичкою. Горло розтулилося.
Жиропа підвів голову.
Синіми зубами посміхнувся до Білла Тревіса.
Блювота рвонула вгору стравоходом, наче шеститонний «Петербільт» стрілою мчав по тунелю.
І з ревінням вискочила з Жиропиного горла — потужним синьо-жовтим фонтаном, теплим, радісним і паруючим. Не встиг Білл Тревіс й односкладового слова пробелькотіти («Ґууґр» чи якось так воно звучало), як його накрив струмінь. Під сценою заверещали жінки. Келвін Спір, котрий спостерігав за цією неоголошеною подією з тупим подивом на обличчі, невимушено перехилився через стіл, ніби хотів пояснити прибитій публіці, що відбувається, і виригав на голову Марґеріт Шарбонно, меровій дружині. Вона пронизливо запищала й позадкувала, марно силкуючись вигребти пальцями з волосся суміш почавлених ягід, печеної квасолі й напівперетравлених сосисок (те, чим Кел Спір повечеряв). А потім повернулася лицем до своєї доброї приятельки Марії Лавін, і її знудило на Маріїну куртку з оленячої шкіри.
А далі все сталося в дуже швидкій послідовності, немов феєрверк вибухнув:
Білл Тревіс випустив потужний, мовби заряджений суперсилою струмінь блювотиння в перші два ряди глядачів, хоча його ошелешене обличчя промовляло до всіх і кожного: «Господи, повірити не можу, що я таке роблю»;