17

17

— Оголошую конкурс завершеним.

Він кладе мікрофон, спускається з платформи ззаду і йде навпростець додому. Його мама вдома, бо не змогла знайти няньку для Жиропиної сестрички, два роки їй. І коли він заходить, весь у ригаках і патьоках від пирогів, а спереду — у слинявчику, вона питає: «Дейві, ти виграв?» Але він, сука, ні слова їй не каже. Просто йде нагору, до себе, замикає двері й лягає на ліжко.

Я допив останній ковток «коли» з Крисової пляшки й закинув її в ліс.

— Ага, круто, а що було далі? — нетерпеливився Тедді.

— Я не знаю.

— Як це, ти не знаєш? — не повірив Тедді.

— А так. Це кінець. Коли ти не знаєш, що буде далі, це кінець.

— Щооооо? — заволав Верн. Помітно було, що він засмутився так, наче його щойно намахали на ярмарку в Топшемі під час гри в бінго на гроші. — Нащо там те щасливе лайно? Як усе розрулилося?

— Ти мусиш використати свою уяву, — терпляче сказав йому Крис.

— Ні фіга! — сердито відрізав Верн. — Це хай він свою використає! Він вигадав цю чортову історію!

— Ага. Що з тим дуриком сталося? — не вгавав Тедді. — Ну Ґорді, ну розкажи!

— Я думаю, його батько був на пироговому конкурсі, а коли прийшов додому, не лишив на Жиропі живого місця.

— Ага, точно, — кивнув Крис. — Саме це й сталося, зуб даю.

— А ще, — сказав я, — діти й далі дражнили його Жиропою. Та ще й Ригачкою до купи обзивати почали.

— Хрінове закінчення, — сумовито промовив Тедді.

— Тому я й не хотів його розказувати.

— Ти міг би зробити так, щоб він застрелив свого батю, утік із дому й приєднався до техаських рейнджерів, — запропонував Тедді. — Як тобі таке?