— Ти про що? Чого б це ми прощалися?

— Бо це вже тобі не п’ятий-восьмий класи, ось чого. Ти візьмеш курс на коледж. А ми з Тедді й Верном, ми всі візьмем курс на роботяг, з іншими тупоголовими будем попільнички й шпаківні ліпити. А Верну, може, і виправна світить. Ти познайомишся з багатьма новими хлопцями. Розумниками. Отак усе й буде, Ґорді. Так влаштовано.

— Багато нових сцикунів стріну, ти це хотів сказати.

Він узяв мене за руку.

— Ні, чувак. Не кажи такого. Навіть не думай про таке. Вони розумітимуть твої історії. Не те що Верн і Тедді.

— У сраку історії. Я не піду вчитися зі сцикунами. Ні, дякую.

— Якщо ні, тоді ти кретин.

— Що кретинського в тому, що я хочу бути зі своїми друзями?

Він замислено поглянув на мене, наче подумки зважував, розказувати мені чи ні. Ми вповільнили ходу, Верн із Тедді відірвалися від нас і були вже на півмилі попереду. Сонце, що вже спустилося низько, світило крізь переплетене віття дерев, роззолочуючи все навколо, і в стовпах його променів танцювала пилюка. Але то було золото з крамниці «Усе по десять центів», дешева біжутерія замість коштовностей, коли ви розумієте, про що я. У сутінках, що вже густішали навколо, бігли кудись у нескінченність рейки, і подекуди на них зірково зблискували мінливі цятки — так, наче якийсь схибнутий багатій, що маскувався під роботягу, надумав через певні відтинки сталі повставляти в них діаманти. Повітря досі було розпеченим. З нас градом стікав піт, і ставала слизькою шкіра.

— Кретин ти будеш, якщо дозволиш друзям потягнути тебе на дно, — зрештою проказав Крис. — Я знаю, як тобі з предками живеться. Їм на тебе насрати. Їм тільки до твого старшого братика діло було. Як моєму баті, коли Френка кинули в Портсмутську воєнну тюрягу. Він тоді став зганяти злість на нас, малих, лупив нас постійно. Твій тато тебе не б’є, але це в чомусь навіть гірше. Він тебе бачить, немов уві сні. Ти можеш йому сказати, що хочеш на робітничі курси, і знаєш, що він зробить? Перегорне сторінку газети й скаже: «Що ж, Ґордоне, чудово, а тепер піди до матері й спитай, що в нас на вечерю». І не кажи мені, що все не так. Я з ним балакав.

Я не сказав йому, що все не так. Страшно дізнатися, що хтось інший, хай навіть це твій друг, достеменно знає, як у тебе справи в сім’ї.

— Ґорді, ти ще зовсім малий…

— Ого. Дякую, татусю.

— Я охеренно шкодую, що я не твій батько! — сердито відрубав він. — Ти б тоді в мене не квилив про те, що хочеш із нами на ті галімі курси! Тобі наче Бог щось дав, усі ті історії, які ти можеш вигадати, і сказав: «Ось що в нас для тебе є, малий. Постарайся не втратити». Але діти втрачають усе, якщо нема кому про них подбати, і якщо твої предки такі йобнуті, що їм нема до цього діла, тоді цим повинен зайнятися я чи що!