— Так.

— Рухай булками, Доку.

Док навіть не встигає попрощатись. Біля слухавки знову Боббі.

— Що нам робити, Дейле?

— Якщо він там, ми маємо схопити сучого сина, — каже Дейл.

Він досі контролює себе, але відчуває, як серцебиття прискорюється. Світ постає перед ним у світлі, що не з’являлося з першого вбивства. Він відчуває кожен пальчик дружини на своєму плечі, запах її макіяжу і лаку для волосся.

— Візьми Тома Лунда і дістаньте три кевларові бронежилети. — Він замислюється, а тоді каже: — Візьміть чотири.

— Ви збираєтесь подзвонити Голлівуду?

— Так, — каже він, — але ми не будемо чекати на нього. — Після цього він кладе слухавку.

Оскільки хоче прокрутити все в голові, якусь мить стоїть непорушно. Глибоко вдихає. Видихає, тоді знову вдихає. Сара бере його за руки.

— Будь обережним.

— О так, — каже Дейл. — Не хвилюйся, у цьому можеш бути впевнена. — Він прямує до дверей.

— А як щодо Джека? — запитує вона.

— Я наберу його з авто, — каже він, не уповільнюючи ходи, — якщо Бог на нашому боці, цей тип буде у в’язниці, ще до того, як він перебуватиме на півдорозі до поліційної дільниці.

За п’ять хвилин Док стоїть за барною стійкою «Лаккі», слухаючи «Я залишив щось увімкнене вдома» Трейса Адкінса. Витирає захисне покриття на миттєво виграшному вісконсинському білеті. Білет справді виявився виграшним: десять баксів, — але основна увага зосереджена на музичному автоматі. Він похитує головою, неначе справді в захваті від цього супер-хіта.

За столиком у кутку, поставивши тарілку зі спагеті перед собою (із соусом, червоним, як кров із носа), із кухлем пива під рукою сидить чоловік, котрого він шукає: високий (це помітно, попри те, що той сидить), худий, лінія його западистого засмаглого обличчя нагадує собачу морду, сивувате волосся акуратно зачесане. Доку не видно сорочки, тому що в типа серветка заправлена за комір, але довгі ноги, що виглядають з-під столу, зодягнені в хакі. Якби Док був абсолютно впевнений, що це той покидьок-дітовбивця, який убив Емі, то він негайно заарештував би його без жодного ордера і зробив би це не дуже делікатно. До біса копів і до біса їхні права Міранди. Але, можливо, цей тип лишень свідок, чи співучасник, чи ще щось таке.

Він бере десятидоларову купюру від бармена, відкидає пропозицію залишитись на пиво і знову повертається в туман. Десять кроків угору схилом, бере синій мобільний із кишені й набирає «911». Цього разу відповідає Деббі.

— Він там, — каже Док, — що далі?