— Слухай, я знаю, у тебе зараз проблеми…

— Так, Карено, є, — перебила її Майя. — Здається, я дещо поспішила повернутися на роботу. Вибач, що лишаю тебе отак ні з чим, але, мабуть, мені треба більше часу.

Частково це було брехнею, частково — правдою. Майя не хотіла видаватися слабкою, але так необхідно. Тепер вона знала, що не повернеться на цю роботу. Ніколи.

Дві години потому вона в’їхала до Брин-Мор у штаті Пенсильванія, проїхала повз акуратно підстрижену живу огорожу та кам’яний знак із написом «Академія Франкліна Біддла». Невеличкий і акуратний знак було легко пропустити серед розкошів осіннього дня. Звісно ж, так і мало бути. Поки вона їхала попри зелений навчальний плац до стоянки для відвідувачів, усе навколо неї аж кричало про розпещеність, аристократизм, привілеї, владу. Навіть у кампусі панувало відчуття, ніби цілий світ їм заборгував. Запах хрустких доларових банкнот відчувався сильніше за запах осіннього листя.

Гроші купують усамітнення. Гроші купують паркани. Гроші купують ізольованість різних масштабів. Певні гроші купують міський світ. Певні гроші купують передмістя. Певні гроші — величезні гроші — купують подібні місця. Ми всі просто намагаємося зануритися дедалі глибше й глибше у свої захисні кокони.

Адміністрація була в кам’яниці під назвою «Віндзор Хаус» на Мейн-Лайн. Майя вирішила не телефонувати їм заздалегідь. Подивилась інформацію про директора в Інтернеті й подумала, що краще поїхати так. Якщо вона його не застане, так тому й бути. Вона знайде ще когось для розмови. Якщо буде, то він точно з нею поговорить. Він — директор приватної школи, а не голова держави. До того ж у кампусі досі був гуртожиток імені Буркетт. Її прізвище, звісно ж, відчиняло більшість зачинених дверей.

Жінка на рецепції неголосно заговорила:

— Чим можу допомогти?

— Я Майя Буркетт, до директора. Перепрошую, зустріч не призначена.

— Сідайте, будь ласка.

Чекати довелося недовго. Майя дізналась із сайту, що останні двадцять три роки обов’язки директора виконував колишній випускник цієї ж школи, згодом — учитель, Невілл Локвуд четвертий. Вона очікувала, що з таким іменем та родоводом він матиме певний вигляд: рум’яне обличчя, аристократичні риси, біляве волосся, що вже почало випадати.

І чоловік, який нині вітався з нею, виглядав саме так, а на додачу — окуляри в роговій оправі, завернуті за вуха, твідовий піджак і, звісно ж, краватка-метелик з орнаментом із ромбів.

Він узяв обидві її руки у свої.

— О, місіс Буркетт, — промовив Невілл Локвуд, з акцентом, який більше говорив про його клас у суспільстві, аніж про географічне походження. — Усі ми в Академії Франкліна Біддла так вам співчуваємо.