— А ви?

— Я не бачила сенсу, — сказала Раїса, виснажено знизавши плечима. — Навіть якщо й так, Тео цим не повернути, правда? А таке буває всюди, чи не так? На дітлахів на районі теж тиснуть. Тож який у тому сенс? А ще… я знаю, що це неправильно, але треба було і про гроші подумати.

Майя її зрозуміла.

— Школа запропонувала вам гроші?

— Бачите ще двох хлопчиків на фото? — Раїса витерла сльози й випнула груди. — Це Мелвін. Він зараз викладає в Стенфорді. Професор, а йому ж заледве тридцять. А Джонні вчиться в медичній школі Університету Джона Гопкінса. Академія забезпечила нашим хлопцям безкоштовне навчання. Дала грошей і нам із Хав’єром. Але ми поклали їх у банк, для наших дітей.

— Місіс Мора, ви пам’ятаєте сусіда Тео в Академії?

— Ви про Ендрю Буркетта?

— Так.

— Він міг стати вашим діверем. Бідний хлопчик.

— То ви його пам’ятаєте?

— Звісно. Вони всі прийшли на похорон Тео. Усі ці красиві, доглянуті хлопці зі своїми синіми піджаками, шкільними краватками й хвилястим волоссям. Усі вбрані однаковісінько, усі стали в чергу й говорили «мої співчуття», наче роботи-багатії. Але Ендрю був іншим.

— Як це?

— Він був сумним. Дуже-дуже сумним. І зовсім не на публіку.

— Вони були близькі? Тео та Ендрю?

— Гадаю, так. Тео казав, що Ендрю — його найкращий друг. Коли Ендрю незадовго після того випав із човна, я читала, що це був нещасний випадок. Але для мене це якось не складається. Бідолашний хлопець утрачає найкращого друга й падає з човна? — жінка подивилася на Майю, вигнула брову. — Це ж був не нещасний випадок?

Майя сказала:

— Я теж так вважаю.

— Хав’єр це підозрював. Ми були на похороні Ендрю, ви знали?

— Ні, не знала.

— Пам’ятаю, як я сказала Хав’єру: «Ендрю здавався таким сумним через Тео». Я питала себе, може, його вбило горе, розумієте, про що я? Йому було так погано, що він міг і стрибнути з того човна.