Майя кивнула.

— Однак Хав’єр у це не вірив.

— А в що він вірив?

Раїса опустила погляд на свої стиснуті руки.

— Хав’єр сказав мені: «Горе не зробить такого з чоловіком. А от провина — запросто».

Запанувала тиша.

— Розумієте, Хав’єр не міг упоратися з тим, що сталося. Компенсацію називав кривавими грошима. Я так не вважала. Як уже говорила, може, ті багаті хлопці й тиснули на Тео, але, зрештою, я завжди думала, що Хав’єр так шаленів, бо звинувачував себе. Це він підштовхнув Тео до школи, де йому було не місце. І, Боже поможи, я теж його звинувачувала. Я намагалася це приховати, але, гадаю, Хав’єр бачив це на моєму обличчі. Навіть коли захворів. Навіть коли доглядала його. Навіть коли він лежав у ліжку, тримав мене за руку й помирав. Хав’єр бачив це на моєму обличчі. Можливо, це взагалі було останнім, що він бачив.

Раїса підвела голову, витерла сльозу вказівним пальцем.

— То, може, Хав’єр і мав рацію. Може, Ендрю Буркетта вбило не горе. Може, це була провина.

Вони трохи посиділи мовчки. Майя взяла Раїсу за руку. Це було на неї не схоже, жест був незвичним. Але вона відчувала, що це правильно.

Минуло трохи часу, Раїса сказала:

— Вашого чоловіка вбили кілька тижнів тому.

— Так.

— І тепер ви тут.

Майя кивнула.

— Це ж не збіг, так?

— Так, — промовила вона. — Не збіг.

— Хто вбив мого хлопчика, місіс Буркетт? Хто вбив мого Тео?

Майя сказала Раїсі Мора, що не знає відповіді.

Але вона подумала, що насправді знає її.