Януша затрясло. Усередині все наче до білого розжарилося. Він замахнувся. Зарізяка зіщулився. Януш ударив його під дихало. Гострим кінцем колодки, яким розбивають за потреби автомобільне скло. Хлопець охляв. Може, він його і забив. Та в цьому світі, куди закинула його лиха доля, такі тонкощі нікого не цікавили.
Януш помалу підвівся, не звертаючи уваги на той гамір, що його він здіймає. На мить йому закортіло підійти до замаскованих графіті дверей і заволати: «Убийте мене!»
Та розум подолав напад відчаю. Заточуючись, Януш почвалав звідтіля. Містраль тхнув бензином і валив із ніг. До штанин прилипало паперове сміття.
Він приречений. Не було ніякого сумніву в тім.
Та перш ніж умерти, він дізнається чому.
Дізнається, хто засудив його й ухвалив йому смертний вирок.
Анаїс прокинулася ще втомленіша, ніж була тоді, коли вкладалася до ліжка. Три години чистісінького жахіття: опирі в костюмах від Г’юго Босса схилялися над трупами в морзі, відривали їм носи і ссали кров. Єдиною втіхою було те, що в тому бенкеті не брав участі її батько.
Їй потрібно було декілька секунд, щоб зібратися на дусі. Вона була в номері придорожнього готелю, вивіска якого промайнула перед нею о третій ночі. Вона відразу ж зупинилася, бо геть вибилася з сили. Навіть не пам’ятала, чи вмикала світло в кімнаті. Роздяглася і впала в ліжко. І вирушила на зустріч із вишукано вбраними упиряками, що зачаїлися в закутках її свідомості.
Вона пройшла до ванної, скинула светра й увімкнула світло. Відображення у дзеркалі їй сподобалося. Молода жінка в майці, із забинтованими руками, з підтягнутою худорлявою постаттю. Ніякої жіночості, ніякого натяку на кокетство. Спортсменка, нехай і невисока. Білість шкіри і певні округлості могли обіцяти ніжність — поки не зважишся доторкнутися до них. Вона помітила, що в кутиках очей зібралися сльози. Наче краплі роси на порцеляновій масці, і цей вигляд їй теж сподобався.
Вона дістала свого несесера[26] і скинула з рук пов’язки, ще раз оцінивши масштаб руйнувань. На те, щоб отямитися від перших ран, яких вона завдала сама собі, в неї спливло кілька років… Раптом на неї навалилися журба й відчай, викликавши в пам’яті образ обгорілих Ікарових крил. Вона швидко заходилася міняти бинти.
Повернувшись до кімнати, Анаїс дістала пенала, ще шкільного, вона завжди його носила з собою. Тримала в нім ручки, фломастери й автоматичного олівця і на роботі залишалася старанною студенткою. Там зберігала і свої пігулки. Звичним і впевненим жестом відламала половинку соліану й видушила з блістера капсулу еффексору.