Шокова терапія, до якої вона вдавалася під час депресії.

Ох і заяложене це слово, та й сама вона заяложена. Уперше зламалася вона після школи, на першому курсі юридичного факультету. Два місяці була в ліжку. Не могла змусити себе поворухнутися. А вона ж тоді й геть не знала, хто такий насправді її батько. Річ була в іншому. У душі, байдужій до навколишнього світу, точилися якісь глибинні процеси. Може, давалися взнаки материні гени. Вона більше не рухалася. Ні з ким не розмовляла. Упритул підступилася до тієї межі, що відокремлює життя від смерті. Просто диво, як її тоді не запроторили до лікарні.

Але потроху, завдяки антидепресивним препаратам, вона видряпалася з тієї халепи й наступні два роки металася від криги до полум’я, у стані постійної невизначеності й постійно остерігаючись повторення недуги. І відтоді та тривога ніколи не покидала її повністю.

Ось і знову… Від самісінького початку розслідування, попри застуду, неймовірну напругу і збудження від знайомства з Фрером, вона передчувала, що знову дійшла до краю. Покалічені руки були тільки провісником ще гіршого страху. Вона боялася, що її життя знову стане російською рулеткою, коли однієї необережної думки виявиться досить, щоб сталося найгірше. Страх самогубства або чуйна…

Вона спустилася до рецепції і знайшла там автомат із кавою. Націдила чашку еспресо, намагаючись не звертати уваги на порожнечу в холі. Жодного яскравого предмета, жодної оригінальної дрібнички, що здатна зачепитися в пам’яті. Либонь, вона таки добряче вписується в цей інтер’єр. Така сама примара, як і все, що її оточує.

Повернувшись до своєї кімнати, вона перевірила повідомлення на мобільнику. П’ять нових сповіщень. Від Кроньє, марсельського поліцая. Від Ле Коза. Від Деверса, що вночі тричі намагався додзвонитися до неї. Першим вона прочитала повідомлення від майора з Марселя, з тривогою сподіваючись новин про Януша. Новин не було. О десятій вечора Кроньє цікавився, коли вона завтра приїде до Марселя.

Ле Коз телефонував їй о пів на дванадцяту. Залишив лаконічне повідомлення: «Подзвони». Того самого хотів і Деверса, та його заклики з кожною наступною годиною міняли тональність — від поради до наказу і врешті до начальницького гарчання.

Вона набрала номер Ле Коза, і той відгукнувся заспаним голосом.

— Чого ти дзвонив?

— З приводу «Метиса», — відказав він. — Справа ця що далі, то темніша…

— Ти щось дізнався?

— Я розмовляв із пресою. З фахівцями із журналістських розслідувань. З місцевого відділу «Сюд-Весту» й «Ля Репюблік де Пірене», тут, у Бордо. Це знавці. Знають усе, що відбувається в нашім краю.