— А яких чортів дав мені Деверса, то не переказати!

— Яких іще чортів?

— Та яких! Я ж робив обшук у конторі охоронної агенції. Її директор поскаржився найвищому керівництву «Метиса». А вони вже слів не добирали. Бачиш, африканські найманці здебільшого походять із нашого пречудового краю. А «Метис» на сьогодні — найбільша компанія в Аквітанії.

— То й що?

— А те, що в декого переповнилася чаша терпіння. І нам добрячого завдали хлосту. Я, звісно, сказав Деверса, що діяв за твоєю вказівкою, та, як по правді, мені здалося, що його це ще дужче розлютило.

Що ж, тепер вона бодай знала, чому комісар шукав її вночі.

— Добре, а в тебе як справи?

— Прямую до Марселя.

— Тобто вони його ще не знайшли. Утім, про це можна було й не питати…

— Я тобі зателефоную звідтіля.

Перш ніж набрати наступного номера, вона трохи повагалася. І обрала Кроньє. Розмову з Деверса вирішила відкласти наостанок. Як ото кажуть, ласощі потім.

У марсельського детектива був легкий акцент і добротливий голос. Анаїс раптом здалося, ніби в Марселі її чекає сонце, світло й тепло. Майор коротко сповістив її про факти, що вона й сама вже знала. Віктор Януш перебув ніч із 17 на 18 лютого у відділі тимчасового притулку для безхатьків. У вбиральні на нього напали, потім він зник. Відтоді звісток про нього нема. Наче у воду пішов.

— Хто напав на нього?

— Хтозна. Певне, інші волоцюги.

Анаїс та звістка нітрохи не заспокоїла. Невже вбивці вийшли на його слід? Але нащо він подався до Марселя? І чому знову вбрався за волоцюгу?

— У мене є для вас ще дещо, — докинув Кроньє.

— І що?

— Учора ввечері мені переслали ваш звіт у справі Філіппа Дюрюї.

Що ж, її праця, яку вона робила для Ле Ґаля, бодай комусь стала у пригоді.