Він хутко глянув праворуч, потім ліворуч. Нікого. Постукав у двері. Тихо. Потилиця його пашіла, по спині цебенів піт. Він постукав ще раз, тепер дужче. Ніякої відповіді. Він надів рукавички, заплющив очі й обернув клямку. Хоч як це дивно, кабінет був не замкнений.

Наступної миті він уже був у кімнаті. Безгучно причинив за собою двері. Затамував подих і роззирнувся довкруги. Усередині кабінет Паскалі Андре скидався на будівельний вагончик. Оббиті пластиком стіни. Дешеве покриття підлоги. Залізні шафи. У глибині вікно. Ліворуч іще одні двері, певне, до кімнати секретаря.

Януш підійшов до столу, захаращеного стосами паперів. І замислився. Може, суддя вже отримала сигнал із поліції Бордо. І дістала з архіву справу Цевана Сокова. Тоді вона мусить бути десь нагорі…

Поставивши портфеля долі, він дістав записника, де занотував номер справи — СОКОВ: К095443226. Запам’ятав останні числа — перші були однакові для всіх справ — і почав проглядати грубі теки, що лежали на столі. Та потрібного номера там не було.

Він вирішив про всяк випадок обшукати кабінет. Теки, теки… «ПОТОЧНІ СПРАВИ»… «ПОСТАНОВИ ПРО СТЯГНЕННЯ СУДОВИХ ВИТРАТ»… «ЗАПИТИ НА КОПІЇ»… Конверти з листами від в’язнів… Послання, адресовані експертам і поліцаям… Усе те не потрібне було йому.

Він відчинив шафу, що стояла по праву руч. Справи за номером 095443226 там не було. Так, убили Сокова у грудні… Надто вже свіжа справа, щоб відправляти до архіву. Та не досить свіжа, щоб потрапити до теки «Поточні справи». Може, вона в секретаря?

Він увійшов до другої кімнати. Таке саме приміщення, тільки заставлене шафами з розсувними дверцятами. Полиці аж угиналися від тек. Януш заходився переглядати теки в першім ряду, ліворуч, розпочавши з горішньої полиці.

Він дістався до третьої, аж у двері постукали. Він закляк на місці, навіть дихати перестав. Знову постукали, глухо. Януш і не поворухнувся. Ноги наче прилипли до підлоги. Йому здавалося, наче весь він розплився калюжею страху. Обернув голову до дверей. Хтось сіпав клямку з того боку.

Секретар, на відміну від судді, замкнув свого кабінета. Ще одне диво. Януш із полегшенням зітхнув, та відразу ж уторопав, що відвідувач може те саме зробити із сусідніми дверми. І тоді йому гаплик. Він навіть не встиг додумати те до краю, аж знову почув, як постукали у двері. Цього разу тихіше.

— Пані суддя?

Клямка обернулася. Кроки. У кабінеті. Януш стояв непорушно. Він уже не був калюжею. Він закам’янів. Минуло кілька нескінченних секунд. Він чув, як у кабінеті хтось ходить. Йому здалося, що стіна не грубша від аркуша рисового паперу. Навіть серце перестало калатати у грудях.